Читати книгу - "Таємна історія"

Ми знову повернули. Раптом перед нами у світлі фар пробіг великий звір. Я миттєво натиснув на гальма. Якусь секунду на мене дивилася пара осяйних очей. Наступної миті звір уже зник.

Ми продовжували сидіти. Наші руки тремтіли.

— Що то було? — запитав Френсіс.

— Не знаю. Можливо, олень.

— Ні, не олень.

— Тоді собака.

— То було щось схоже на кота.

Насправді мені теж так здалось.

— Однак дуже великий.

— Може, пума чи щось таке.

— Пуми тут не водяться.

— Пуми — ні, а рисі — так. Їх тут називали катамаунтами. Котами з гір. Як Катамаунт-стріт.

Стало прохолодно. Десь удалині гарчав собака. Машин майже не було.

Я прибрав ногу з гальма та натиснув на газ.

Френсіс попрохав мене нікому не розповідати про нашу нічну екскурсію до лікарні, проте коли ми в неділю зібрались у двійнят на вечерю, я трохи перебрав і виклав Чарльзові всю історію, лишившись із ним на кухні наодинці.

Чарльз відреагував співчутливо. Він теж був напідпитку, хоч і не в такій кондиції, як я. На ньому були старий костюм у смужку, який вільно висів, — Чарльз теж утратив кілька кілограмів — та потерта краватка марки Sulka.

— Бідолашний Франсуа, — промовив він. — Той ще дивак. То він піде до мозкоправа?

— Не знаю.

Він витрусив сигарету з пачки Lucky Strikes, яку колись лишив Генрі.

— На твоєму місці… — Він подивився, чи немає нікого поблизу. — На твоєму місці я б порадив йому не згадувати про це при Генрі.

Я мовчки чекав, що він скаже далі. Чарльз запалив сигарету й випустив клуб диму.

— Я просто хотів сказати, що останнім часом п’ю більше, ніж мав би, — промовив він тихо. — І готовий це визнати. Але ж, Господи, це мені довелося мати справу з копами, не йому. Це я розбирався з Меріон, Боже ти мій. Вона тепер телефонує мені майже щовечора. От поговорив би він із нею, я б подивився на нього… Навіть якби я захотів пити по пляшці віскі щодня, йому що з того? Я сказав, що він не має права втручатись у мої справи, і у твої теж.

— Мої?

Він поглянув на мене здивовано, немов дитина, і розсміявся.

— А, то ти ще не чув? Ти тепер із нами, пияками. Ходиш під градусом посеред білого дня. Ступив на похилу доріжку.

Я сторопів. Він розсміявся з виразу мого обличчя, але потім ми почули кроки та дзеленчання льоду в склянці — то наближався Френсіс. Він зазирнув у кімнату й життєрадісно почав про щось лепетати, і через пару хвилин, узявши випивку, ми пішли за ним до вітальні.

Ніч видалася гарна, радісна. Горіли вогні, мерехтіли чарки, важко лупив по даху дощ. Надворі гойдалися й хилилися крони дерев, у листі яких щось пінно шуміло й вирувало, ніби в склянках із газ-водою. Вікна лишалися відчинені, і вогкий прохолодний легіт знадливо й по-магічному дико торсав штори.

Генрі перебував у піднесеному настрої. Розслаблений, він сидів у фотелі, випроставши ноги. Пильний, відпочилий, щомиті готовий розсміятися чи подарувати розумну репліку. Камілла мала чарівливий вигляд. Вона була вбрана у вузьку сукню рожевуватого кольору без рукавів, що відкривала гарненькі ключиці й тендітні хребці в основі шиї, а ще — прекрасні колінні чашечки, прекрасні щиколотки, прекрасні й мускулясті оголені ноги. Сукня перебільшувала її субтильність і несвідому, дещо чоловічу граційність постави; я кохав її, кохав її спокусливу, тріпотливу манеру кліпати очима під час розповіді або спосіб (слабке відлуння Чарльза), у який вона тримала сигарету, затиснувши її між кісточками пальців з обгризеними нігтями.

Складалося враження, що вони з Чарльзом помирилися. Мало спілкувались, але стара мовчазна ниточка, що єднає двійнят, здається, вилася знову. Вони сідали на бильця крісел, де в той самий час відпочивав інший, носили туди-сюди напої (цей їхній специфічний ритуал, складний і наповнений змістом). І хоча я не все розумів із того, що бачив, зазвичай це означало, що між ними все гаразд. Схоже, Камілла намагалася йти на компроміси, чим водночас спростовувала гіпотезу про власну провину.

Дзеркало над каміном потрапило в центр уваги, каламутне старе люстро в оправі з палісандрового дерева; нічого видатного, придбане на гаражному розпродажі, і разом з тим річ, яка першою впадає в око, коли заходиш усередину, а зараз — тим паче, через кардинальну тріщину, що, йдучи по центру, галузилася павутинням навсібіч. А з’явилася вона там у настільки кумедний спосіб, що Чарльз мусив двічі розказувати цю історію, хоча насправді смішила в ній не стільки сама пригода, скільки інсценізація подій оповідачем: генеральне прибирання в будинку навесні, один чих, що призвів до падіння з драбини й приземлення на люстро, яке щойно перед цим вимили та лишили на підлозі.

— Я от одного не розумію, — проказав Генрі, — як це вдалося — підняти дзеркало і при цьому не розгубити все скло.

— Дивом. Зараз я і пальцем його не торкнувся б. Хіба ж не дивовижно воно там виглядає?

І справді, дивовижно. Заперечувати ці слова було безглуздо. Вкрита плямами темна дзеркальна поверхня скидалася на калейдоскоп і відображувала кімнату в сотнях фрагментів.

Лише перед самісіньким від’їздом я випадково дізнався, як насправді розбилося дзеркало. Я стояв перед каміном, поклавши руку на полицю, аж раптом зазирнув усередину. Камін був неробочий. Він мав і ґрати, і пару спеціальних підставок під дрова, але самі полінця, що лежали поруч, уже вкрилися пилом. Цього ж разу я уважніше подивився собі під ноги й виявив дещо нове: срібні гострі друзки люстра валялися впереміш із великими уламками, що належали братові-близнюкові високої чарки із золотим обідком, яку я зараз тримав у руці. Помилитися неможливо. Стара посудина з товстелезним, у півтора пальця, денцем. Щоб вона розлетілася на друзки й розбила при цьому дзеркало, хтось її мав дуже сильно пожбурити через усю кімнату твердою рукою.

Дві ночі по тому мене знову розбудив стук у двері. Спантеличений і в поганому гуморі, я засвітив лампу і, намагаючись продерти очі, потягнувся до свого годинника. Третя.

— Хто