Читати книгу - "Спадкоємці Віанди, Олена Гриб"

Джако набрав повні груди повітря.

– Азаль відкрила мені своє серце, – промовив із пафосом. – Це жахлива жінка! Якщо її не зупинити, вона наробить лиха.

– Якого? – Інспектор знову перевірив час і потер очі, від чого вони почервоніли ще більше. – Де? Коли?

– Азаль збирається знищити Роксів. Усіх. Вона не вважає це злочином. Каже, що очистить Віанду від їхнього духу за всяку ціну.

В очах Ільса майнула і згасла зацікавленість.

– Як? Скине на них ядерну бомбу? Чи найме загін еліанських кілерів-невидимок? Багато хто радо задушив би Роксів голими руками, та це лишень мрії. Погрози – не привід для арешту, пане Сонцеликий. Чи ваша дружина вже зарядила пістолет?

– Скоро побачите. – Джако, здригаючись, простягнув руки, натякаючи на кайданки. – Коли це станеться, я хочу бути подалі від неї. Хай навіть у в’язниці. За замах чи брехливе свідчення, вирішуйте самі. Я зізнаюся у всьому, що запропонуєте.

– Боїтеся тендітну жінку? – не повірив інспектор. – Та невже?

– Розумію, що вона замахнулася на неможливе і зазнає невдачі, – відрізав Сонцеликий.

– Отже, боїтеся відплати?

– Як і ви, інспекторе, – неприємно вищирився Джако. – Вісім років тому ви теж боялися до дрижаків, тому не смійте сміятися мені в обличчя.

Ільс вимкнув усі камери, і трансляція перервалася разом із записом.

***

– Куди ти мене тягнеш, Роксе? – не зрозуміла Жасмин, коли вони з Аленом покинули поліцейський відділок.

– Туди, де від тебе буде користь.

– До Самона Ейта? По-перше, пан Сонцеликий надто легко бреше, щоб вірити йому без доказів. По-друге, якщо Ейт до чогось причетний, то вже давно мав змитися.

– По-третє, він повинен пояснити свої дії.

Жасмин знизала плечима і залізла в автомобіль. Друга година ночі, але якщо Алену закортіло задерти хвіст і гратися в нишпорок – його право. Так навіть краще, бо повертатися в Торі-Ейл не хотілося. Флора під надійним захистом, зайвий наглядач їй ні до чого. У віандійки тепер своя історія, навіщо в неї лізти і множити незручність?

– Кажи адресу, Роксе, я не вмію читати думки.

– Що, знаєш кожен провулок?

– Навігатор знає. Зараз він, до речі, направляє тебе до адвокатів із Елісти. Не хочеш його послухатися?

Ален скривився й оновив адресу.

– Не ятри душу, асіанко. Сам не розумію, що тут роблю, але дядько Самон не вбивця. Хочу поговорити з ним до поліції.

– Доказів його вини немає.

– Як і доказів невинуватості. Краще помовчімо, га? Я зараз нервую і не хочу ризикувати здоров’ям.

Жасмин усміхнулась у відповідь, але серце вжалила образа. Чомусь називати себе монстром було легко, а чути те саме із чужих вуст – значно важче.

– Жартую, Жас Лі Мін. Здоров’я – надто дрібний масштаб. Я мав на увазі життя.

– Заткнися, Роксе. Конкретно зараз ти ризикуєш душею, яку я з тебе витрушу, якщо почую ще хоч слово.

– Навіть якщо це слово «Приїхали»?

***

Самон Ейт жив у багатоквартирному будинку на березі вузького каналу, що гордо іменувався річкою. У каламутних водах відбивалися ліхтарі та плескалися істоти, назвати які рибою не повертався язик. Як і все на Віанді, вони пристосувалися до огидних умов довкілля. Жасмин підозрювала, що більшість із них – результат генної модифікації. Віандійська щука, що пожирає пластик без шкоди для свого здоров’я, навряд чи була створена еволюцією.

Всупереч побоюванням, планету Ейт ще не покинув, хоча в передпокої стояли зібрані валізи. Пізнім гостям він не зрадів. Застиг на порозі, кутаючись у товстий вовняний халат, і явно не збирався запрошувати візитерів усередину.

– Вранці вас навідає поліція, дядьку, – напівголосно повідомив Ален замість привітання. – Прошу, розкажіть, що вас пов’язує із Сенріком та Азаль? Це важливо!

– Це безглуздо, – вперто заперечив Самон Ейт. – Я вже все пояснив і не збираюся повторювати власні слова. Забирайтеся геть.

Жасмин наблизилася до нього, і він мимоволі зробив крок назад, у передпокій. Вона ступила слідом. Потягла за собою Рокса і зачинила двері, відгороджуючись від допитливого погляду старенької сусідки, що теж виглянула на звук дверного дзвінка і миттю налаштувалася на нічну виставу.

– Ви вбили Сенріка? – припустила, оглядаючи невелику, скромно обставлену кімнату. – Ну ж бо, навіщо гратися в хованки? Самі знаєте, Ален вас не видасть, а моїм свідченням ніхто не повірить.

– Скільки разів повторити, щоби до вас дійшло?! Це справа рук Азаль, але ви нічого не доведете, – заявив Ейт із незрозумілим вдоволенням.

– Тому що ви нічого не довели своїм форельним цирком? – не втримався від шпильки Ален.

Ейт дошкутильгав до старого скрипучого крісла і плюхнувся в його м’які глибини.

– У дитинстві я розповідав вам із Бреттом казку про двох хлопчиків і двох співочих пташок, – мовив повільно, потираючи ушкоджену ногу. – Суть полягала в тому, що дітям набридли їхні улюбленці. Один хлопчик звернув своїй пташці шию, а другий випустив її на волю. Те саме і з фореллю, Алене. Я використав її, потім перестав її потребувати і відпустив. Викинув у ставок без жодних планів, окрім риболовлі. Хто ж знав, що кожен побачить у цьому щось своє? Одні вирішили, я намагаюся влаштувати тобі проблеми із законом, інші – хочу отруїти Азаль… Та правда в тім, що я взагалі нічого не планував. Піддався секундному пориву і звільнив кілька живих істот. Тільки це, чорт забирай, але нещасній рибі приписали стільки мотивів, що я просто шокований.