Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

До паркана наблизилася тінь, він вдивлявся з усіх сил, але розгледіти постать не міг.

– Рут, – знову зашепотів він, – це ти?

– Так.

– Ти мене бачиш?

– Так.

– Я маю трохи їжі. Бачиш мою руку?

– Так, так.

– Це м’ясо. Я перекину його. Зараз.

Він взяв маленький шматочок м’яса і кинув його через обидва ряди колючого дроту. Це була половина його порції. Він чув, як м’ясо впало на тій стороні. Тінь схилилася і в пошуках обмацувала землю.

– Ліворуч, ліворуч від тебе, – шепотів Бухер. – Має лежати десь за метр від тебе. Знайшла?

– Ні.

– Ліворуч, далі за метр. Варене м’ясо. Шукай, Рут!

Тінь завмерла.

– Знайшла?

– Так.

– Добре. З’їж одразу. Смачно?

– Так. Маєш іще?

Бухер остовпів.

– Ні, свою частину я вже з’їв.

– Ти маєш іще щось! Кидай сюди!

Бухер підійшов так близько до дроту, що колючки впивалися йому в шкіру. Внутрішні дроти, які розділяли табір на частини, не були під напругою.

– Ти не Рут! Ти Рут?

– Так, Рут. Ще! Кидай ще!

Раптом він зрозумів, що це була не Рут. Рут би такого не казала. Він помилився, туман, хвилювання, тінь і шепіт ввели його в оману.

– Ти не Рут! Ану, скажи, як мене звати!

– Ш-ш-ш! Тихіше! Кидай!

– Як мене звати? Говори! Як мене звати?

Тінь не відповідала.

– Це м’ясо для Рут! Для Рут! – шепотів Бухер. – Віддай його їй! Чуєш? Розумієш? Віддай його Рут!

– Так. Так. Маєш іще щось?

– Ні! Віддай його їй! М’ясо призначалося їй! Не тобі! А їй!

– Так, звичайно…

– Віддай їй. Інакше я… я…

Він завмер. Що? Що він міг зробити? Знав, що тінь давно проковтнула м’ясо.

У розпачі впав на землю, наче з ніг його збив невидимий кулак.

– Ах ти, проклята тварюко, щоб ти здохла…

Це вже було занадто. Після стількох місяців дістався кусень м’яса, і так по-ідіотськи його втратити! Він схлипував.

Тінь навпроти зашепотіла:

– Дай іще – я тобі щось покажу… Ось…

Здавалося, вона піднімає спідницю. Біла імла спотворювала рухи, і йому ввижалося, що гротескна нелюдська фігура танцює якийсь несамовитий танок.

– Ах ти стерво! – шепотів Бухер. – Тварюко, щоб ти від того м’яса здохла! Ідіот… який же я ідіот!

Треба було розпитати до того, як жбурляти м’ясо, – або треба було зачекати, поки трохи розвидніє, але доти він, мабуть, і сам міг з’їсти те м’ясо. Хотів віддати його Рут якнайшвидше. Він навіть подумав, що йому пощастило з туманом. І що з того вийшло – він стогнав і товк кулаками землю.

– Я ідіот! Що я наробив!

Кусень м’яса був куснем життя. З розпуки його ледь не нудило.

Його збудив холод ночі. Він плентався назад, коло барака перечепився через когось і впав. А тоді помітив 509.

– Хто це там? Вестгоф? – спитав він.

– Так.

– Він мертвий?

– Так.

Бухер низько схилився над обличчям на землі. Воно було вологе через туман і все в темних плямах від копняків Гандке. Бачив обличчя і думав про втрачений кусень м’яса – він раптом відчув зв’язок між цим.

– Прокляття, – сказав він, – чому ми йому не допомогли?

509 підвів погляд.

– Чого ти верзеш такі дурниці? Хіба ми могли допомогти?

– Так. Можливо. Чому ні? Нам вже й не таке вдавалося.

509 мовчав. Бухер опустився на землю коло нього.

– Ми вирвалися від Вебера, – мовив він.

509 дивився в туман. «Ну ось, знову, – думав він. – Дурне геройство. Стара напасть. Цей хлопчина вперше за купу років пережив дрібку відчайдушного бунту зі щасливим кінцем, і вже за кілька днів у нього розбуяла фантазія з романтичною підміною дійсності, яка змушує забути про ризики».

– Ти думаєш, якщо ми вирвалися живими від самого начальника табору, то це мало б спрацювати і з якимось п’яним старостою блоку, так?

– Саме так, чом би й ні?

– І що ми мали б зробити?

– Не знаю. Щось. Не дати закопати Вестгофа до смерті.

– Ми могли вшістьох чи ввісьмох накинутися на Гандке. Щось таке в тебе в голові?

– Ні. Це нічого б не дало. Він сильніший за нас.

– Тоді що ми мали зробити? Поговорити з ним? Сказати, аби не втрачав голови?

Бухер не відповідав. Він знав, що і це нічого б не дало. Якийсь час 509 дивився на нього, а тоді сказав:

– Слухай, у Вебера нам нічого було втрачати. Ми відмовилися виконати наказ, і нам неймовірно пощастило. Але якби ми сьогодні ввечері зробили щось проти Гандке, він би забив іще одного чи навіть двох і повідомив про бунт у бараці. Берґера і ще кількох повісили б. Вестгофа точно. А тоді нам кілька днів не видавали б харчів. Це призвело б до ще пари десятків смертей. Хіба не так?

Бухер зволікав, а тоді врешті вимовив:

– Можливо.

– Ще щось спадає на думку?

Бухер замислився.

– Ні.

– От і мені ні. Вестгоф був несамовитий. Так само як Гандке. Якби він сказав те, що хотів почути Гандке, то відбувся б кількома ударами. Він був добрий чоловік і придався б нам. Але поводився, мов дурень.

509 повернувся до Бухера. Його голос був сповнений гіркоти.

– Думаєш, ти єдиний, хто тут сидить і думає про нього?

– Ні.

– Можливо, якби нам обом не вдалося вирватися від Вебера, він тримав би рот на замку і був би зараз живий. Можливо, саме це і зробило його сьогодні необережним. Ти про це теж думав?

– Ні. – Бухер витріщився на 509. – Думаєш, так і було?

– Може бути. Я бачив і більші дурниці. І від кращих чоловіків. І що кращі були чоловіки, то більшими були дурниці, коли їм здавалося, що час виявити відвагу. Клята хрестоматійна маячня! Знаєш Ваґнера з 21-го барака?

– Знаю.

– З нього лишилася руїна. Але він був чоловіком і мав відвагу. Забагато відваги. Він бив у відповідь. Два роки він був захопленням есесівців. Вебер його майже любив. А тоді йому прийшов кінець. Назавжди. І заради чого? Він би нам придався. Але він не міг опанувати свою відвагу. І таких було багато. А залишилося їх мало. Тих, хто не зламався, ще менше. Тому я й тримав тебе нині ввечері, коли Гандке стрибав на Вестгофа. І тому відповів, коли він запитував, хто ми. Зрозумів нарешті?

– Ти думаєш, що Вестгоф…

– Це не має значення. Він мертвий.

Бухер мовчав. Тепер він чіткіше бачив 509. Туман піднявся вище, і крізь нього пролилася цівка місячного світла. 509 випростався, його обличчя було вкрите чорними, синіми і зеленими плямами крововиливів. Раптом Бухер пригадав собі старі