Читати книгу - "Гіперіон, Ден Сіммонс"

— О Господи, Майку! — я відірвав шмат тканини від своєї сорочки і спробував зупинити потік. Я забув усі основи першої допомоги, яким нас навчали ще на матроському вишколі. Я схопився за зап’ясток, але комлога там не було. Ми їх залишили на «Лос-Анджелесі».

— Усе не так погано, Майку, — випалив я, задихаючись. — Це лише маленька подряпина. — Кров стікала мені по руці та зап’ястку.

— Та й того вистачить, — простогнав Майк здавленим від болю голосом. — Чорт! Сраним мечем. Ти повіриш, Меріне? Зарізаний у повному розквіті сил паршивим ножичком зі смердючої дешевої опери. От чорт, так болить!

— Копійчаної опери[190], — відказав я і змінив руку. Шмата уже геть просякла.

— Знаєш, в чому твоя проблема, Меріне? Ти скрізь вставляєш ці свої п’ять копійок, — Майк застогнав від болю. Обличчя його сполотніло, а тоді стало сірим. Він поклав підборіддя на груди й важко задихав. — До біса все це, пацане. Пішли додому, га?

Я озирнувся через плече. Бертол із компанією повільно віддалялися. Натовп навколо стовбичив, шоковано витріщаючись.

— Покличте лікаря! — крикнув я. — Приведіть сюди медиків! — Двоє чоловіків кинулися бігти. Сірі десь зникла.

— Почекай! Почекай! — раптово вигукнув Майк сильнішим голосом, наче забув щось важливе. — Хвилинку, — промовив він і помер.

Помер. Помер насправді. Невідворотно помер. Рот його непристойно відкрився, а очі закотилися, виднілися лише білки. За хвилину кров перестала шурувати з рани.

Кілька скажених секунд я посилав у небо прокльони. Я бачив, як по блідому зоряному полотну рухався «Лос-Анджелес», і розумів, що якби я доставив Майка туди за кілька хвилин, його б повернули до життя. Натовп відійшов подалі, поки я лютував і кричав на зірки.

Врешті я озирнувся на Бертола і проревів: «Ти!»

Молодик зупинився у дальньому кінці площі. Обличчя його було мертвотно блідим, і він просто мовчки витріщався.

— Ти! — вигукнув я знову. Я підняв із землі лазерну ручку, увімкнув її на максимум і пішов на Бертола та його друзів, котрі застигли в очікуванні.

Пізніше крізь марево криків і паленої плоті я якимось чином розчув, як посеред людної площі, здіймаючи навколо хмари пилюки, приземлюється екраноліт Сірі і вона наказує мені сідати. Ми полетіли подалі від вогнів і божевілля. Прохолодний вітер здував мені з шиї мокре волосся.

— Ми летимо на Февароне. Бертол був п’яний. Сепаратисти — всього лише нікчемна розлючена групка. Розправи не буде. Ти залишишся зі мною, поки Рада проводитиме слідство.

— Ні, — заперечив я. — Сядь тут, — я показав на клаптик землі неподалік від міста.

Сірі хоча й протестувала, проте приземлилася. Я окинув оком брилу, аби упевнитися, що рюкзак нікуди не зник, і вибрався з екранольота. Сірі ковзнула по сидінню за мною і притягла до себе моє обличчя: «Меріне, коханий мій». Губи її були теплими, рот ледь привідкритий. Але я нічого не відчував. Моє тіло геть заціпеніло. Я відступив і помахав їй. Вона відкинула назад волосся і дивилася на мене зеленими, сповненими сліз очима. Відтак, підсвічений першими вранішніми променями, екраноліт піднявся у повітря, повернувся і помчав на південь.

«Хвилинку», — ледь не вихопилося у мене. Я сів на камінь, підібгав ноги й кілька разів нервово схлипнув. Тоді підвівся і запустив лазерну ручку вниз, у прибій. Витяг наплічник і вивернув на землю його вміст.

Килимка не було.

Я знову присів, уже геть вичавлений. Не міг ні сміятися, ні плакати, ні навіть кудись іти. Зійшло сонце, а я все сидів. Так мене і застав екраноліт корабельної служби безпеки, що через три години тихо приземлився поруч.

— Батьку, батьку! Вже пізно.

Я розвертаюся і бачу позаду Донела. Він у синьо-золотій мантії члена Ради Гегемонії. Його лисина розпашіла і вкрита крапельками поту. Донелу всього лише сорок три, але виглядає він на значно старший вік.

— Будь ласка, батьку, — каже він. Я киваю і підводжуся, обтрушуючи траву і дерен. Ми разом підходимо до входу у гробницю. Юрба наблизилася ще ближче. Поки натовп неспокійно переминається з ноги на ногу, під ногами скрипить жостір. — Мені зайти із тобою, батьку? — питає Донел.

Я на хвильку спиняюся, щоби поглянути на цього немолодого незнайомця і мого сина. У ньому майже нічого немає ні від Сірі, ні від мене. Обличчя дружнє, згарячіле та напружене через відповідальність моменту. Я відчуваю у ньому неприкриту щирість, яка в деяких людей часто посідає місце розуму. Я не можу не порівнювати цього лисуватого цуцика з Алоном, кучерявим, мовчазним чорнявцем із сардонічним усміхом. Проте Алон загинув тридцять три роки тому, від холодної зброї у дурній сутичці, яка не мала до нього жодного відношення.

— Ні, — кажу я. — Піду сам. Дякую, Донеле.

Він киває і робить крок назад. Над головами зосередженого натовпу лопотять вимпели. Моя ж увага прикута тепер до могили.

Вхід запечатано. На дверях сенсорний замок. Мені потрібно лише торкнутися його.

За останні пару хвилин я вже встиг надумати собі цілу фантазію, яка порятує мене від усе дужчого суму в душі та низки подій навколо, відлік яким дав саме я. Сірі не померла. На останній стадії хвороби вона покликала лікарів і кілька техніків, котрі залишилися в колонії, і вони всі разом відремонтували стародавню камеру для гібернації, що стояли на старожитніх кораблях-«ембріоносцях» два століття тому. І тепер Сірі просто спить. Ба більше, багаторічний сон дивним чином повернув їй молодість. Я її розбуджу, і переді мною постане Сірі, яку я пам’ятав із перших днів нашого знайомства. Ми разом вийдемо на осоння, і коли відкриються ворота телепорту, першими в них зайдемо.

— Батьку?

— Так. — Я роблю крок уперед і прикладаю долоню до дверей у склеп. Тихо дзижчить електромотор, і біла кам’яна плита від’їжджає вглиб. Я нахиляю голову і заходжу до гробниці Сірі.

— Прокляття, Меріне, закріпи ж ти цей кінець, поки не шубовснув через нього за борт. Хутчіше! — Я поквапився. Вогкий канат було складно мотати в бухту і ще складніше зав’язувати. Сірі огиджено похитала головою і перехилилася, щоби водноруч самостійно намотати булінь[191].

Це було наше Шосте Возз’єднання. Я на три місяці спізнився до її дня народження, але понад п’ятсот людей влаштували їй найсправжнісіньке святкування. У своїй сорокахвилинній промові Генеральна директриса Речі Спільної зичила їй щастя-здоров’я.