Читати книгу - "Шантарам"

Улла не сказала мені, що це за люди, чому вони ганяються саме за нею і яка небезпека їй загрожує. Мені, звісно, треба було запитати її про це — це позбавило б мене багатьох неприємностей, а надалі, можливо, врятувало б чиєсь життя, проте мені було не до Улли з її проблемами. Я хотів знати, де Карла.

— Вона в Гоа,— сказала Улла, коли ми вийшли з готелю.

— Де саме?

— Не знаю. В одному з курортних містечок.

— Там повно курортних містечок.

— Так, але що я можу вдіяти? — заскиглила вона, зіщулившись від мого роздратованого тону.

— Ти сказала, що знаєш, де вона.

— У Гоа. Це я точно знаю. Вона написала мені з Мапузи. Лист прийшов тільки вчора, тож вона повинна бути десь неподалік.

Це мене частково задовольнило. Ми завантажили її лахи у таксі, і я дав водієві адресу Абдулли в Бріч-Кенді. Я уважно озирнувся, але не помітив, щоб хто-небудь стежив за нами. Автомобіль рушив; якусь хвилю я сидів мовчки.

— А чому вона виїхала?

— Не знаю.

— Вона повинна була щось сказати перед від’їздом. Вона не така вже й потайна.

Улла засміялася.

— Щодо від’їзду вона мені нічого не сказала. Але, якщо хочеш знати, особисто я думаю, що вона виїхала через тебе.

Моя любов до Карли змарніла від цього припущення, а пиха стрепенулася і почала чистити пір’їни.

— Повинна бути якась конкретна причина. Вона боялася чогось?

Улла знову засміялася.

— Карла ніколи нічого не боїться.

— Всі бояться.

— А чого боїшся ти, Ліне?

Я поволі обернувся до неї, намагаючись при слабкому світлі вуличних ліхтарів розгледіти в її обличчі натяк на зловтіху і визначити, чи був підтекст у її запитанні.

— Що сталося тої ночі, коли ти повинна була чекати мене біля «Леопольда» ? — запитав я замість відповіді.

— Я не змогла туди приїхати, мені перешкодили. Модена і Мауриціо в останню мить поміняли свої плани, і я повинна була залишитися з ними.

— Наскільки я пам’ятаю, ти попросила мене бути там, бо не довіряєш їм.

— Так, я теж пам’ятаю, що так сказала. Розумієш, Модені я, загалом, довіряю, але Мауриціо крутить ним, як хоче. Коли Мауриціо каже, що треба зробити так-то, Модена не може йому заперечити.

— Це поки що нічого не пояснює.

— Я розумію,— зітхнула вона пригнічено.— Я намагаюся тобі пояснити. Мауриціо запланував одну операцію — точніше, аферу, хотів пошити в дурні партнерів. А я опинилася ніби посередині. Він використовував мене, тому що я подобалася людям, яких він хотів обдурити, вони мені довіряли,— ну, ти знаєш, як це буває.

— О так, я знаю, як це буває.

— Ну Ліне, я не була винна, що не приїхала туди. Спочатку вони хотіли, щоб я сама зустрілася з партнерами. Але я боялася їх, оскільки знала, що планує Мауриціо, тож попросила тебе супроводжувати мене. А потім вони змінили плани і вирішили, що ми всі утрьох повинні зустрітися з цими людьми, в іншому місці. Я не могла покинути їх, щоб попередити тебе. Я намагалася знайти тебе наступного дня, щоб пояснити і вибачитися, але тебе ніде не було. Чесне слово, я шукала тебе. Мені було ніяково, що я не могла приїхати до «Леопольда», як обіцяла.

— Коли ти дізналася, що я у в’язниці?

— Коли ти вже вийшов. Дідьє сказав мені, що ти виглядаєш жахливо, і лише тут... але зачекай... ти що, думаєш, я маю стосунок до того, що тебе заарештували? Ти так думаєш?

Я витримав паузу, дивлячись їй в очі.

— А ти не маєш до цього стосунку?

— О Боже! — простогнала вона. Відчай спотворив її вродливе обличчя. Вона почала швидко хитати головою з боку на бік, ніби намагалася нагнати прикру думку.— Зупиніть! Водію! Банд каро! Абі, абі! Банд каро! Зупиніть машину! Негайно!

Водій зупинився біля тротуару. Вулиця була порожня. Він вимкнув двигун і почав дивитися на нас у дзеркало.

Улла плакала. Вона крутила ручку, щоб вийти, але у неї нічого не виходило.

— Улло, заспокойся,— сказав я, м’яко відірвавши її руки від дверної ручки і тримаючи їх у своїх долонях.— Все гаразд. Заспокойся.

— Нічого не гаразд! — ридала вона.— Не знаю, як ми уклепалися в це лайно. Модена кепський бізнесмен. Вони з Мауриціо утнули чортзна-що. Обдурили цілу купу людей, але досі їм усе ішло плазом. А з цими не пройшло. Вони не такі, як усі. Я дуже боюся і не знаю, що робити. Вони уб’ють нас. А тут ще ти. Ти думаєш, що я видала тебе поліції. Але навіщо мені це робити, Ліне? Ти думаєш, що я таке стерво? Невже ти можеш думати про мене так? За кого ти мене маєш?

Я відчинив дверцята. Улла вийшла і притулилася до автомобіля. Я виліз теж і став поряд з нею. Вона плакала і тремтіла.

— Все гаразд, Улло. Я вірю, що ти не замішана в цьому. Я серйозно ніколи і не думав цього — навіть тоді, коли побачив, що тебе немає біля «Леопольда». Я тебе питав просто для того... щоб покінчити з цією справою. Я не міг не запитати, розумієш?

Вона подивилася мені в обличчя. Вуличні ліхтарі яскріли в її великих блакитних очах. Губи її скривилися від страху і втоми, але в очах жевріла надія.

— Ти справді кохаєш її?

— Так.

— Це добре,— мовила вона мрійливо і відвела погляд.— Любов — це добре. А Карлі... Їй потрібна любов, дуже потрібна. Знаєш, Модена теж кохає мене. Кохає по-справжньому.

Вона поринула у ті мрії, а потім відкинула голову назад і подивилася мені в очі, міцно схопивши за руку.

— Ти знайдеш її. Почни з Мапузи, і знайдеш. Карла пробуде в Гоа ще трохи. Вона написала про це. Вона живе десь на березі моря. Вона написала, що з вікна їй видно океан. Їдь туди, Ліне, і