Читати книгу - "Вибрані твори"

— А ти опасаєшся?

— Ні. Але одного страшно: трапиться що-небудь — усю вину на мене отой Крамовий звалить, — зразу похмурнів. — Уже чи й тепер не з коренем вирвали мене… Ет, нема такого апарату, щоб ним можна було заглянути в душу людини і сказати: от це повновісне зерно, а то така паскудна полова, що й худобі курдюк наб'є.

— Не печалься, Дмитре Тимофійовичу. До кореня іще далеко. Коли правду розказав — ніхто тебе з колгоспу не викине.

— Чисту правду! — захвилювався і з надією поглянув на Івана Васильовича. — Хіба я тоді, коли б нашкодив, міг би в райпартком навернутись?

— От і гаразд. А масив засівайте широкорядним способом. Увесь! Обережність тут ні до чого. Вона давно перед наукою спасувала. І тут іще один струмок витікає: поле від бур'янів визволяється. Тобі ж, — весело блиснули очі, — зараз же повертатися додому і сідати за працю: підготувати виступ. Такий, щоб, слухаючи його, кожен всією душею потягнувся до гречки.

— Який виступ? — незрозуміле здвигнув плечима.

— Завтра в райкомі партії буде нарада передовиків, що вирощують гречку. Свої думки передаси колгоспникам.

— Саме таким виступать. Я на людях і слова не зв'яжу, — махнув рукою.

— Справді? Я не повірив би, слухаючи декого в машині, — здивувався, і права брова тріпнулась угору. — Так і думається весь вік у колгоспі мовчуном прожити?

— Поки на оратора не збираюся вчитися.

— Я повніше б на життя подивився. Розмах ораторського мистецтва дає великий труд. Трактор, нова праця навчили Пашу Ангеліну виступати і на зборах своєї бригади і перед усім народом. Радісно було чути її голос із Кремля?

— Дуже радісно. Та не всякому ж такий красний талант дано.

— Коли державне діло робиться, то і слово знайдеться таке, що державу порадує. Голову вище, Дмитре Тимофійовичу.

— Підняв би вище, так вороги в'язи крутять.

— А їм скрутяться.

— Коли б то так. Поновлять у колгоспі — нізащо бригадиром не стану.

— В дезертири запишешся? — раптово металом різнули слова Івана Васильовича. — Коли трохи трудно стало, то зразу і в кущі? Я думав, сильніший ти чоловік. Недурно, виходить, із колгоспу насмілились викинути. Не завидую тобі, коли маєш полохливу душу.

— Що ви мені про душу говорите, не знаючи ні мене, ні мого життя.

— Не мав нагоди вивчити. А в газетах чи в книжках іще не читав про тебе.

— Скоро почитаєте, — невесело пожартував.

— Думаю — почитаємо. Але ти запам'ятай навік: за чужою спиною ні один новатор не ховався… Новатор-бригадир! Вслухайся — це прямо як музика звучить. Слави багато дається вам.

— Слави багато, а мороки ще більше, — відповів похмуро, але до кожного слова дослухався пильно. «Новатор-бригадир! Це як музика звучить!» — повторив у думці.

— Як, як? Слави багато, а мороки ще більше? Це треба запам'ятати! Я ці слова ще колись пригадаю тобі! — Іван Васильович засміявся, відкриваючи чистий ряд присадкуватих матових зубів. — Думаю, це так тільки зараз міркується, поки злість не вляглася. А насправді — не так-то захочеться передати свою бригаду, ввірити кревну працю в інші руки. Чи з вискоком вручиш комусь те поле, що вирощував, як дитину? Не схочеться віддати. Защемить щось біля серця.

— Правда, — не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмішкою, яке начеб говорило: «Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Неприємно під контролем бути? Ну і хмурся, а справи не кидай».

— Дмитре Тимофійовичу, а скільки ти думаєш зібрати з гектара?

— З гектара? — перепитав, ніби недочув, і замовк.

Питання не з приємних було. Та обережність, хтозна коли народжена залежністю від примх природи, стримувала виказувати на людях трепетні надії і сподівання.

— З гектара, з гектара? — бризнули голубінню очі Івана Васильовича. «Неодмінно почне шукати об'єктивні причини, на погоду поскаржиться, аби тільки не сказати точної цифри».

— Та хто його знає. Як не попаде під приморозки…

— Або як сонце не спалить…

— Еге ж, еге ж, — зрадів, не відчувши спочатку насмішкуватої інтонації.

— А як хороше поліття буде?

— Тоді повинен і врожай збільшитись.

— Скільки вродить?

— Скільки? Та хто його знає… В минулому році середній по району сім центнерів був. А ми на одинадцять повинні б витягнути, — набагато зменшив омріяну цифру.

— І це буде врожай передовиків? Тих, у кого зерно як самоцвіти?

— Ну, може більше на якийсь пуд вродить. Це як поліття буде, — знову почав прибіднюватися, зовсім незадоволений такою слизькою розмовою.

— А ти знаєш, що ланка Марії Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерів виростити?

— Опанасенко?! — запитав вражено.

— Опанасенко.

— Гречки?

— Гречки.

— Двадцять?

— Двадцять.

— Ну і я про менше не думав, — відрізав з серцем.

А Іван Васильович розсміявся.

— А про більше, значить, думав?

— Хватить і такий врожай.

— Хватить?.. Дмитре Тимофійовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерів — нам віддасте. Згода?

— Щось про такі умови досі не чував, — заперечно захитав головою і собі усміхнувся, спідлоба косуючи на Івана Васильовича. «Цей загляне тобі в корінь. І до грунту і до підгрунтя дійде. Такому можна було б кілька зернин уділити».

В лісовому приозерному затінку ніжно повіяло пахощами. Зубчасті дзвоники конвалії безшумно струшували густий настояний аромат, і він, як теплий відпар, розтікався по необвіяній долині, маревом тремтів над перевитою сонцем водою.

— Ось де будинок відпочинку побудуємо. Чув, Дмитре Тимофійовичу, що ця вода радіоактивна?

— Чув.

— Будуть сюди приїжджати передовики сільського господарства. Відпочивати, ділитися досвідом праці, книжки читати або просто хорошу лекцію почути. Сядеш, наприклад, увечері з дружиною у легкову машину — і сюди.

— Не щодня ж начальство трапляється, щоб підвозити до озера.

— На своїй їхатимеш.

— То мрії, Іване Васильовичу.

— А ти що? Без них живеш? Людина без мрій — це соловей без голосу. Твої мрії про гречку не стають дійсністю?

— Та наче стають. Але це мрії, що ближче лежать. Їх, як птицю в сільце, спіймати можна.

— І вище них не перескочиш? Невже крім гречки ні про що не думав?

— Та ні, думав.

— Про що?

— Та про те саме — про жито.

— Розкажи, Дмитре Тимофійовичу.

— Та…

— Та не бійся. Секретів твоїх не викажу, а допомогти, може, чимсь зумію.

— Воно, Іване Васильовичу, наче й проста штука, а не без інтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полі жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок — матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й більше колосків не перегойдувало? Надіюсь, весело було б нашій землі таким урожаєм похвалитися.

— Хороша думка.

— В минулому році я і діти мої вишукували подвійні