Читати книгу - "Твори. Том 1"

Серед дивовижних рослин, що простягали в повітря своє трепетне листя, розкрите, немов руки з тонкими пальцями, видніла нерухома людська постать, що стояла над морем.

Ефект був надзвичайний. Картина, краї якої ховалися за виткою зеленню, здавалась чорною відтулиною в якусь фантастичну і знадливу далечінь.

Треба було добре придивитись, щоб збагнути, в чому річ. Рама перетинала середину барки, де сиділи апостоли, ледве освітлені скісним промінням ліхтаря, що його один із них, той, що сидів на борту, скеровував на постать Ісуса.

Христос ступав однією ногою на хвилю, і видно було, як вона покірно і м’яко вгиналась під божественними стопами. Все навколо богочоловіка було оповите мороком. Тільки зорі сяяли в небі.

Обличчя апостолів у тьмяному світлі ліхтаря, звернутого на спасителя, здавались судомно викривленими з великого дива.

Це був справді могутній і натхненний твір митця, один із тих творів, що вражають думку і надовго вкарбовуються в пам’ять.

Люди мовчки впивалися в картину очима; потім відходили замислено і лише згодом починали говорити про її цінність.

Дю Руа, подивившись на полотно протягом якогось часу, заявив:

— Це дуже добре, коли можеш дозволити собі купити таку дрібничку.

Його штовхали з усіх боків ті, що бажали подивитись картину, і він одійшов, усе ще під руку з Сюзанною, злегка потискуючи цю маленьку ручку.

— Хочете випити келих шампанського? — спитала дівчина. — Ходімо до буфету. Ми зустрінемо там батька.

І вони поволі пройшли назад по всіх залах, де натовп усе густішав, — цей елегантний, гомінливий натовп публічного свята почував себе тут, немов у себе дома.

Жоржеві раптом почулось, ніби чийсь голос промовив:

— Он Ларош і пані Дю Руа.

Ці слова торкнулись його вуха, немов далекий шелест, принесений вітром. Хто їх вимовив?

Він роззирнувся навкруги і справді помітив свою дружину, що йшла під руку з міністром. Вони тихенько розмовляли про щось інтимне, усміхалися й дивились одне одному в вічі. Дю Руа здалося, що всі шепочуться, поглядаючи на них, і він відчув дике й безглузде бажання кинутись на цю пару з кулаками.

Вона робила з нього посміховисько! Він згадав Форестьє—«цього рогоносця Форестьє». Можливо, і про нього, Дю Руа, вже кажуть: «Рогоносець!» Хто вона? Незначна вискочка, досить спритна, проте, по суті, без великого хисту. До нього ходять, бо його бояться, бо почувають його силу, але поза очі розмовляють про їхню журналістську родину, мабуть, досить безцеремонно. Ніколи він далеко не піде з цією дружиною, яка завжди наводить тінь на його дім, завжди компрометує себе; навіть манери її виказують інтриганку. Вона тепер каменем повисне на його шиї. Ах, якби він передбачив це, якби він знав! Він тоді повів би ширшу, сильнішу гру! Яку чудову партію зміг би він виграти, коли б ставкою була маленька Сюзанна! Треба ж бути таким сліпим і не зрозуміти цього!..

Вони ввійшли в їдальню, величезну кімнату з мармуровими колонами, з старовинними гобеленами на стінах.

Вальтер побачив Дю Руа, підбіг до нього і схопив його за руку. Він був п’яний з радості:

— Ви все бачили? Сюзанно, ти йому все показала? Скільки люду, правда, Любий друже? Чи бачили ви князя де Герша? Він оце заходив сюди випити склянку пуншу.

Потім він кинувся до сенатора Ріссолена, який тяг за собою свою дружину, розгублену і вичепурену, немов ярмаркова крамарка.

Якийсь пан — високий, стрункий молодик з білявими бакенбардами, трохи лисий, з тим світським виглядом, що його враз можна впізнати, — вклонився Сюзанні. Дю Руа почув, що його називали: «Маркіз де Казоль», — і раптом у ньому збудилися ревнощі до цього чоловіка. З якого часу Сюзанна його знає? Напевно, з того часу, як розбагатіла? Дю Руа догадувався, що це претендент на шлюб із нею.

Хтось узяв його під руку. Це був Норбер де Варен. Старий поет тинявся тут байдужий і стомлений у потертому фраку; масне його волосся, як завжди, спадало на плечі.

— Це у них зветься — розважатись, — обізвався він. — Зараз танцюватимуть, потім полягають спати, і дівчатка будуть задоволені. Випийте шампанського, воно чудове.

Він налив собі келих шампанського і, цокнувшись з Дю Руа, який теж узяв келих, виголосив:

— П’ю за перемогу розуму над мільйонами!

І додав тихенько:

— Справа не в тому, що вони муляють мені в чужих кишенях і я зовсім не заздрю мільйонерам. Але я протестую з принципу.

Дю Руа його не слухав. Він шукав очима Сюзанну, яка тільки що зникла з маркізом де Казолем. Покинувши Норбера де Варена, він пустився навздогін за дівчиною.

Густий гурт людей, що хотіли пити, спинив його. Пробившись нарешті, він здибався з подружжям де Марель.

З дружиною він зустрічався часто, але чоловіка давно вже не бачив, і той простяг йому обидві руки.

— Який я вам вдячний, мій любий, за пораду, що її ви передали мені через Клотільду. Я виграв близько сотні тисяч франків на марокканській позиці. Це я цілком завдячую вам. Вас справді можна назвати цінним другом.

Чоловіки озиралися, щоб подивитись на цю елегантну, гарненьку брюнетку.

— Замість цієї послуги, дорогий друже, — відказав Дю Руа, — я забираю у вас дружину або, точніше, пропоную їй свою руку. Подружжя треба завжди розлучати.

Пан де Марель уклонився:

— Ваша правда. Якщо я вас загублю з очей, то ми зійдемось на цьому ж самому місці за годину.

— Чудово!

І Дю Руа з Клотільдою поринули в юрбу, а чоловік пішов слідком.

— Як щастить цим Вальтерам! — мовила вона. — Ось що все ж таки значить розумітись на справах.

— Сильні люди завжди домагаються свого, тим чи тим способом, — відповів Жорж.

— Ось двоє дівчат, що матимуть кожна від двадцяти до тридцяти мільйонів посагу, — вела вона далі.— Не кажучи про те, що Сюзанна ще й гарненька.

Він нічого не відповів. Власна думка в чужих устах дратувала його.

Клотільда ще не бачила «Христа, що йде по хвилях». Він запропонував провести її туди. Вони тішились тим, що лихословили про присутніх, глузували з незнайомих. Сен-Потен пройшов мимо них з численними орденами на вилозі фрака, і це їх дуже насмішило. Навіть один колишній посол, що йшов за ним, мав на грудях далеко менше відзнак.

— Це не товариство, а якийсь вінегрет! — зауважив Дю Руа.

Буаренар, що підійшов потиснути йому руку, теж оздобив свою петлицю жовто-зеленою стрічкою, яка була на ньому в день дуелі.

Віконтеса де Персмюр, гладка і вичепурена, розмовляла з якимсь герцогом у маленькому будуарі в стилі Людовика XVI.

Дю Руа прошепотів:

— Любовне побачення.

Проходячи знову по оранжереї, він побачив свою