Читати книгу - "Твори. Том 1"

Пані де Марель визнала, що цей «Христос» Карла Маркевича — чудова річ, і вони пішли назад. Чоловік її загубився з очей.

Дю Руа спитав:

— А як Лоріна? Вона все ще гнівається на мене?

— Атож, усе так само. Вона не хоче тебе бачити і виходить, коли мова зайде про тебе.

Він нічого не відповів. Несподівана ворожість цієї дівчинки засмучувала і гнітила його.

Сюзанна спинила їх на порозі:

— Ах, ось де ви! — вигукнула вона. — Ну, Любий друже, ви зараз залишитесь самі. Я забираю прекрасну Клотільду, щоб показати їй мою кімнату.

І обидві жін&и поквапливо подалися геть, проштовхуючись крізь юрбу тим хвилястим зміїним рухом, яким тільки жінки вміють пробиратись у натовпі.

Майже тієї ж миті Дю Руа почув шепіт:

— Жорже!

Це була пані Вальтер.

— О, який ви жорстокий! — тихо сказала вона. — Як ви примушуєте мене страждати! Я доручила Сюзанні забрати з собою вашу супутницю, аби мати змогу сказати вам хоч слово. Слухайте, треба… треба, щоб я з вами поговорила цього вечора… а то… а то… ви не знаєте, що я зроблю! Ідіть в оранжерею. Ви знайдете там ліворуч двері і вийдете в сад. Ідіть прямо по алеї. В кінці ви побачите альтанку. Чекайте мене там через десять хвилин. Якщо ви не згодні, присягаюсь вам, що я зчиню скандал отут, зараз!

— Гаразд, — згорда відповів Дю Руа. — Я буду через десять хвилин у призначеному місці.

І вони розійшлися. Проте він мало не запізнився через Жака Ріваля. Той узяв його об руку й почав дуже збуджено розповідати силу-силенну всякої всячини. Він, певно, тільки що вийшов з буфету. Нарешті Дю Руа здав його на руки панові де Марелю, якого вони зустріли у вітальні, і втік. Йому довелося пильнувати, щоб його не бачили дружина та Ларош. Це йому вдалось, бо вони були дуже захоплені розмовою.

Він вийшов у сад.

Холодне повітря пройняло його, немов крижана ванна. Він подумав: «Чорт, хоча б не застудитись».

І він пов’язав собі шию хусткою, як краваткою. Тоді побрався по алеї, погано бачачи все навколо після блискучого світла в залах.

Праворуч і ліворуч виднілися безлисті кущі з рухливими тонкими гілками. Тьмяне світло лягало на це галуззя, світло, що лилося з вікон будинку.

Посеред дороги Дю Руа побачив перед собою щось біле, і в ту ж мить пані Вальтер, з голими руками і шиєю, шепнула тремтячим голосом:

— Ах, нарешті! Ти хочеш убити мене!

— Прошу без драм, а то я відразу ж піду, — відказав він спокійно.

Вона вхопила його за шию й мовила, майже торкаючись губами його губ:

— Що я тобі зробила? Ти поводишся зі мною як негідник! Що я тобі зробила?

Дю Руа спробував відштовхнути її:

— Ти накрутила своє волосся на всі мої гудзики останнього разу, коли ми бачились, і це мало не призвело до розриву між моєю дружиною і мною!

Вона здивувалась, потім заперечливо похитала головою:

— О, твоїй дружині це байдужісінько! Це яка-небудь із твоїх коханок зробила тобі сцену.

— У мене нема коханок.

— Мовчи вже! Але чому ти не приходиш хоч би побачити мене? Чому ти відмовляєшся обідати зі мною хоча б раз на тиждень? Я ж мучусь страшенно; я так тебе кохаю, що можу думати тільки про тебе, скрізь бачу тільки тебе, не наважуюсь сказати що-небудь, аби не назвати твого імені! Ні, ти цього не розумієш! Мені здається, що мене спіймали, зав’язали в якийсь мішок. Невідступний спогад про тебе стискає мені горло, розриває мені груди, ось тут, під серцем, ноги піді мною підгинаються — навіть ходити не можу. Цілісінький день безтямно сиджу, заклякнувши, і думаю про тебе.

Дю Руа вражено дивився на неї. Це була вже не та товста пустотлива дівчинка, якою він її знав, а знавісніла, доведена до розпачу, на все здатна жінка…

Тим часом у його голові зароджувався якийсь невиразний план.

— Моя люба, кохання не вічне, — відповів він. — Люди сходяться й розходяться. Проте коли це затягується, як у нас, то стає важким тягарем. Я більше не хочу. Ось уся правда. Однак якщо ти можеш стати розважливою і, приймаючи мене, поводитись зі мною як із другом, то я ходитиму до вас. Чи здатна ти на це?

Пані Вальтер поклала свої голі руки на його чорний фрак і шепнула:

— Я здатна на все, щоб бачити тебе…

— Тоді згода. Ми — друзі, і нічого більше.

— Гаразд, — пробурмотіла вона.

І простягла до нього губи:

— Ще один поцілунок… останній.

— Ні, треба додержуватись нашої умови, — лагідно відказав він.

Вона відвернулась, щоб витерти сльози, потім, вийнявши з-за корсажа пакет паперів, перев’язаний рожевою шовковою стрічкою, подала його Дю Руа:

— Візьми! Це твоя частина виграшу в справі з Марокко. Я так раділа, що виграла це для тебе. Ось, візьми ж…

Він хотів відмовитись:

— Ні, я не візьму цих грошей.

— О, ти цього тепер не зробиш! — обурено вигукнула вона. — Вони твої, тільки твої! Коли ти не візьмеш, то я кину їх у рівчак. Ти ж не відмовиш мені в цьому, Жорже?

Він узяв невеличкий пакунок і поклав у кишеню.

— Треба повертатись, — сказав він, — ти застудиш легені.

— Тим краще! — прошепотіла вона. — О, якби я могла вмерти!

Вона взяла його руку, поцілувала її — палко, нестямно, з розпачем — і побігла до будинку.

Вертався Дю Руа поволі, щось обмірковуючи. В оранжерею він увійшов з гордо піднесеним чолом, з усмішкою на устах.

Його дружини й Лароша вже не було тут. Натовп порідшав. Ставало очевидно, що на бал мало хто залишиться. Він побачив Сюзанну об руку з сестрою. Вони підійшли до нього, щоб попросити його протанцювати першу кадриль із ними і з графом де Латур-Івеленом. Дю Руа здивувався.

— А хто це?

— Це новий друг моєї сестри, — лукаво відповіла Сюзанна.

Роза зашарілась і прошепотіла:

— Ти зла, Сюзетто, цей пан такий самий мій друг, як і твій.

Та усміхнулась:

— Я знаю, що кажу.

Роза обурилась, одвернулась від них і відійшла.

Дю Руа фамільярно взяв Сюзанну за лікоть і спитав ласкавим тоном:

— Слухайте, люба дитино, ви справді вважаєте мене своїм другом?

— Звичайно, Любий друже.

— Ви довіряєте мені?

— Цілком.

— Ви пам’ятаєте, що я вам недавно казав?

— Про що саме?

— Про ваш шлюб, точніше — про чоловіка, з яким ви одружитесь.

— Авжеж.

— Так от! Можете