Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Гаразд, але що?

— Радитись зі мною щоразу, коли проситимуть вашої руки, і не давати згоди, не спитавши моєї думки.

— Гаразд, обіцяю.

— І це наш секрет. Ні слова про це ні батькові, ні матері.

— Ні слова.

— Присягаєтесь?

— Присягаюсь.

До них уже підходив Ріваль із заклопотаним виглядом.

— Панно, ваш батько просить вас на бал.

— Ходімо, Любий друже, — сказала Сюзанна.

Проте Дю Руа відмовився, вирішивши йти додому, бо йому хотілось поміркувати на самоті. Надто багато нового з’явилось у його думках, і він почав шукати свою дружину. Через якийсь час знайшов її; вона пила шоколад у буфеті з двома невідомими йому панами. Вона відрекомендувала цим панам свого чоловіка, проте їхніх імен не назвала.

Через кілька хвилин Дю Руа сказав:

— Ходімо додому.

— Як хочеш.

Мадлен взяла його об руку, і вони пройшли назад по залах, де гостей уже було зовсім мало.

— Де ж господиня? — спитала вона. — Я б хотіла попрощатись із нею.

— Не варто. Вона буде запрошувати нас на бал, а з мене вже досить.

— Так, твоя правда.

Всю дорогу вони мовчали. Але тільки-но вони ввійшли в спальню, Мадлен сказала, всміхаючись, ще не скинувши навіть вуалі:

— Ти знаєш, у мене є сюрприз для тебе.

Дю Руа пробурчав невдоволено:

— Що таке?

— Вгадай.

— Ото ще не мав клопоту.

— Та слухай, післязавтра — перше січня.

— Так.

— Це час новорічних подарунків.

— Так.

— Ось подарунок для тебе, що його Ларош щойно передав мені.

Вона простягла чоловікові маленьку чорну коробочку, схожу на футляр для коштовностей.

Дю Руа байдуже розкрив її і побачив орден Почесного легіону.

Він трохи зблід, а потім усміхнувся й заявив:

— Я волів би десять мільйонів. А це йому недорого коштує.

Мадлен сподівалась радісного захоплення й обурилася з такої холодності.

— Ти справді неможливий! Нічим тобі тепер не догодиш.

Він спокійно відповів:

— Цей пан тільки сплачує свій борг. І він мені ще багато винен.

Вона здивувалась з його тону і зауважила:

— А втім, і це дуже добре в твої літа.

Він заявив:

— Усе відносно. На сьогодні я міг би мати більше.

Він узяв футляр, поклав на камін, кілька хвилин розглядав блискучу зірку, що лежала всередині. Потім закрив його і, знизавши плечима, почав роздягатись.

В «Урядовому віснику» від першого січня справді з’явилась замітка про те, що панові Просперу-Жоржу Дю Руа, публіцистові, за виняткові заслуги надано звання кавалера ордена Почесного легіону. Його прізвище було написано двома словами, і де було Жоржеві приємніше, ніж сам орден.

Через годину після того, як Дю Руа прочитав цю новину, що стала тепер загальновідомою, він одержав записку від патронші, яка благала його прийти до неї на обід сьогодні ж увечері разом із дружиною, щоб відсвяткувати цю нагороду. Повагавшись якусь хвилину, він кинув записку, написану досить двозначно, у вогонь і сказав Мадлен:

— Сьогодні ми обідаємо у Вальтерів.

— Он як! — вражено мовила вона. — Але ж ти сам казав, що й ногою більше туди не ступиш.

— Я передумав, — буркнув він у відповідь.

Коли вони прийшли, пані Вальтер сиділа саме в маленькому будуарі у стилі Людовіка XVI, який обрала для своїх інтимних прийомів. Вона була в чорній сукні, з напудреним волоссям, і це дуже личило їй. Здалеку вона здавалась старою, зблизька — молодою; а коли придивитись пильніше, то виявлялось, що це — красива омана зору.

— Ви в жалобі? — спитала Мадлен.

— І так, і ні,— сумно відповіла пані Вальтер. — Я не втратила нікого з близьких. Але я дійшла того віку, коли носять жалобу по своєму власному життю. Сьогодні я надягла її вперше, щоб освятити. Віднині я носитиму її в своєму серці.

«Чи надовго це рішення?» — подумав Дю Руа.

Обід був невеселий. Тільки Сюзанна балакала без упину. Роза здавалась заклопотаною. Дю Руа щиро вітали з орденом.

Увечері всі розійшлись; блукали, розмовляючи, по залах та оранжереї.

Дю Руа йшов позаду з патроншею; вона взяла його за руку.

— Слухайте, — сказала вона тихо. — Я більше ні про що не нагадуватиму вам, ніколи… Але приходьте до мене, Жорже! Ви бачите, що я вже не кажу вам «ти». Та я не можу жити без вас, не можу! Це нестерпна мука. Вдень і вночі я відчуваю вас, бачу вашу постать, ви ввійшли в моє серце, в моє тіло. Ви наче напоїли мене якоюсь отрутою, що гризе мене зсередини. Я не можу більше. Не можу! Я згодна, щоб ви дивились на мене тільки як на стару жінку. Я навмисне напудрила собі волосся, щоб довести вам це, але приходьте сюди, приходьте час від часу, як друг.

Вона стискала його руку, давила її, впиваючись нігтями в шкіру.

— Гаразд, — спокійно відповів він. — Не варто починати про це мову. Ви ж бачите, що я прийшов сьогодні на ваше запрошення.

Вальтер з дочками і Мадлен чекав Дю Руа біля «Христа, що йде по хвилях».

— Уявіть собі,— мовив він, усміхаючись, — вчора я застав дружину перед цією картиною: вона стояла навколішках, немов у каплиці. Вона молилась перед нею. Як я сміявся!

Пані Вальтер відказала твердим голосом, в якому бриніла прихована екзальтація:

— Цей Христос урятує мою душу. Він надає мені мужності і сили щоразу, коли я дивлюсь на нього.

І, спинившись проти Бога, що стояв над морем, вона прошепотіла:

— Який він прекрасний! Як бояться і як люблять його ці люди! Гляньте на його голову, на його очі, який він простий і разом з тим неземний!

— Та він же схожий на вас, Любий друже! — вигукнула Сюзанна. — Він справді схожий на вас. Якби ви носили бороду або якби він був поголений, то у вас були б зовсім однакові обличчя. О, це надзвичайно!

Вона попросила, щоб Дю Руа став поряд з картиною, і всі визнали, що обличчя їхні справді схожі.

Всі дивом дивувалися. Вальтер сказав, що це надзвичайний випадок. Мадлен, усміхаючись, заявила, що Ісус виглядає більш мужнім.

Пані Вальтер уклякла на місці, вдивляючись застиглими очима то в обличчя коханця, то в обличчя Христа, і зблідла так; що стала біліша за своє волосся.

VIII

Протягом кінця зими подружжя Дю Руа часто бувало у Вальтерів, Жорж навіть раз у раз обідав там сам, бо Мадлен казала, що вона втомлена і воліє лишатися вдома.

Він обрав п’ятницю для своїх відвідин, і патронша ніколи не запрошувала інших гостей на той вечір, що належав Любому другові й більш нікому. Після обіду грали в карти, годували китайських риб,