Читати книгу - "Відірвана від коренів"

Не буде ніякої сили, яка зможе протистояти йому. Армія Пільни була знищена, армія Росі поранена, і Вуд може дозволити собі програти бій або два або дюжину, а тим часом укріпить свої плацдарми і розкидає насіння, і навіть якщо буде відсунутий назад за один гірський перевал або інший, це не матиме значення, зрештою. Він ставатиме все більшим і сильнішим. Ми могли б стримувати Вуд досить довго, поки Сташек і Маріша виростуть, постаріють, навіть помруть, але що буде з Борисом, з Наталією, з їхніми онуками, які зараз працюють з ними в саду? Або навіть вже з їхніми власними дітьми, які виростатимуть, коли Вуд подовжуватиме свою зловісну тінь?

— Ми не можемо продовжувати стримувати Вуд з палаючою позаду Пільною, — сказав Серкан. — Рось прийде помститися за Ридву, як тільки взнає, що Марек мертвий.

— Недостатньо лише стримувати Вуд! — Сказала я. — Це те, що намагаються зробити вони, і що робимо ми. Ми повинні зупинити його назавжди. Ми повинні знищити його.

Він подивився на мене.

— Так, чудова ідея. Якщо лезо Алеш не могло убити її, то ніщо не може. Що ви пропонуєте робити?

Я подивилася на нього і побачила, що мої сумніви і страх відбиваються в його очах. Це заспокоїло мене. Він перестав кричати. Він відкинувся на спинку стільця, все ще дивлячись на мене. Соля дивився на нас обох в замішанні, а Кася дивилася на мене з занепокоєнням на обличчі. Але іншого вибору не було.

— Не знаю, — сказала я Серканові, і мій голос тремтів. — Але я спробую щось зробити. Підеш у ліс разом зі мною?

Кася нерішуче стояла поруч зі мною на перехресті за межами Вільшанки, глибоко нещасна. Небо як і раніше освітлювалося першими променями блідо-рожевого сірого ранку.

— Агнешка, якщо ти думаєш, що я можу вам допомогти… — сказала вона тихо, але я похитала головою. Я поцілувала її; а вона обережно обняла мене і притягнула до себе, і я закрила очі і теж потягла її до себе, і на мить ми знову були діти, дівчата під тінню дерев, але все одно щасливі. Тоді сонце підвелося ще трохи і торкнулося нас. Ми відпустили одна одну і відступили назад: вона була позолочена сонцем і сувора, майже статуя, щоб здаватися живою, і на ній тепер була магія від моїх рук. Я взяла її обличчя в свої руки на одну мить; ми торкнулися лобами разом, як діти, а потім вона відвернулася.

Сташек і Маріша сиділи на возі, з тривогою спостерігаючи за Касею, Соля був поруч з ними; один із солдатів був за візника. Деякі солдати прийшли назад в місто, ті, хто втік від бойових дій і бою за вежу, не витримавши до кінця, суміш солдатів з Жовтого Болота і солдатів Марека. Вони всі зібралися разом, як ескорт. Вони більше не були ворогами; насправді вони не були ворогами і тоді, коли все починалося. Солдати і навіть Марек думали, що вони рятують дітей крон-принца. І просто були поставлені на протилежні сторони шахівниці королевою Вуду, яка мала зовсім іншу мету, і могла сидіти і спостерігати, як вони вбиватимуть один на одного.

Фургон був завантажений речами і їжею, зібраними з усього міста, які пішли би даниною, яку Серкан повинен був отримати пізніше в цьому році. Він дав Борисові золота за коней і віз. — Вони заплатять вам за коней, також, — сказав він, простягаючи йому гаманець. — І приймуть вашу сім'ю, усіх разом; цього повинно вистачити, щоб почати все знову.

Борис подивився на Наталю. Вона заперечливо похитала головою. Він повернувся і сказав:

— Ми залишимося.

Серкан пробурмотів щось і відвернувся, нетерплячий уже з того, що дивився на це, як на дурість. Але я зустрілася очима з Борисом. Низький шум долини заспівав під моїми ногами, під будинком. Я свідомо ходила без взуття, так що могла занурити пальці в м'яку траву і бруд і увібрати цю силу в себе. Я знала, чому він не хотів іти; моя мати і батько теж не поїхали би, якби я пішла в Двернік і попросила їх виїхати з долини.

— Дякую, — сказала я йому.

Фургон заскрипів геть. Солдати прилаштувалися позаду. Зі спини Кася дивилася на мене, обнявши дитину, поки пил від колони не піднявся каламутною хмарою позаду них, і я більше не могла бачити їхніх облич. Я повернулася до Серкана: він дивився на мене з жорстким, похмурим виразом обличчя.

— Все добре? — Спитав він.

Ми йшли вниз по дорозі від великого будинку Бориса, в сторону дерев'яного скрипу-стуку млина, який річка постійно відновлювала. Під нашими ногами дорога поступово перетворювалася у дрібну гальку, потім ковзнула до чистої спокійної води. Кілька човнів були прив'язані до кілків на березі. Ми відв'язали найменший і зіштовхнули його у воду, я підтягла спідниці, скинула чоботи і кинула в човен, як і він; ми були не дуже вправні у посадці, але нам вдалося не замочитися.

Він взяв весла, сів спиною до Вуду і сказав,

— Збережіть нам трохи часу. — Я заспівала життєдайну пісню Яги низьким голосом, поки він веслував, і берег розмився і став далекою смугою.