Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Висновок від наступного правового явища (відповідальності) до попереднього (обов’язків) із ч. 1 ст. 950 ЦК є можливим, оскільки у цій частині йдеться про відповідальність за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання. Якби тут йшлося про відповідальність зберігача за виконання зобов’язання, то це означало б відсилку до положень, що визначають зміст зобов’язання, тобто до ст. 942 ЦК, і виключало б можливість висновку від наступного правового явища до попереднього із ч. 1 ст. 950 ЦК.

Правові приписи, які випливають із актів законодавства та виявляються за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки, підлягають переважному застосуванню перед правовими приписами, які непрямо випливають із актів законодавства та виявляються за допомогою висновку від протилежного. Отже, правова норма, яка непрямо випливає із ч. 1 ст. 950 ЦК та виявляється висновком від наступного правового явища до попереднього та яка покладає на зберігача обов’язок вживати всіх заходів щодо збереження поклажі, крім випадків, коли згідно з правилами про загальні підстави відповідальності зберігач не несе відповідальності за збереження поклажі, підлягає переважному застосуванню перед правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 942 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного та згідно з якою зберігач не несе обов’язку вживати інших заходів щодо збереження поклажі, крім тих, які встановлені договором, законом та іншими актами цивільного законодавства.

У такий же спосіб слід тлумачити ч. 1 ст. 942 ЦК у в співвідношенні з ч. 2 ст. 950 ЦК («професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця»).

Інтуїція підказує, що у цей спосіб не можна тлумачити ч. 2 ст. 942 ЦК («якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов’язаний піклуватися про річ, як про свою власну») у її співвідношенні з ч. 1 ст. 950 ЦК. Тож треба зробити вибір між інтуїцією та методологією. Якщо методологія допомагає вирішити значно більш гостре питання щодо співвідношення ч. 1 ст. 942 ЦК та ч. 1 ст. 950 ЦК, то не треба нехтувати нею і при вирішенні питання про співвідношення ч. 2 ст. 942 ЦК та ч. 1 ст. 950 ЦК. Тим більше, що критерій дбайливості господаря, до якого відсилає формулювання «піклуватися про річ, як про свою власну», запозичений із римського права, в законодавстві України є недостатньо визначеним, а в судовій практиці — не опрацьованим. Звідси слід зробити висновок про те, що правова норма, яка непрямо випливає із ч. 2 ст. 942 ЦК та виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка непрямо випливає із ч. 1 ст. 950 ЦК та виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (відповідальності зберігача) до попереднього (обов’язків зберігача), а сфера обов’язків зберігача виходить за ті межі піклування про річ, які встановлені ч. 2 ст. 942 ЦК, і визначається правовим приписом, що непрямо випливає із ч. 1 ст. 950 ЦК.

Із ч. 3 ст. 950 ЦК («зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності») непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється правова норма, відповідно до якої зберігач зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження поклажі, але він не несе цього обов’язку: 1) у разі, якщо збереженню речі перешкоджає непереборна сила або випадок; 2) у разі, якщо збереженню поклажі перешкоджають властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати; 3) якщо незбереженню поклажі перешкоджали умисні або необережні дії (бездіяльність) поклажодавця; 4) у разі, коли незбереження поклажі стало наслідком винних дій зберігача, які не містять ознак умислу або грубої необережності. Цей правовий припис підлягає переважному застосуванню перед правовими приписами, що встановлені ст. 942 ЦК, оскільки обов’язки, передбачені ст. 942 ЦК, зберігач несе впродовж встановленого договором строку зберігання, як це передбачено ч. 1 ст. 938 ЦК («зберігач зобов’язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання»).

12. «Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти» (абзац другий ч. 2 ст. 737 ЦК). Звідси випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього при тлумаченні виявляється цивільно-правова норма, відповідно до якої за договором ренти одержувач ренти може передати платникові ренти грошову суму. Це відповідає загальному зазначенню в ч. 1 ст. 731 ЦК на те, що за договором ренти у власність передається майно, до якого відповідно до ст. 177 і 192 ЦК належать і грошові кошти. Слід тільки зробити застереження стосовно того, що недостатня чіткість формулювань Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» може бути приводом для того, щоб поставити під сумнів можливість передання грошових коштів під виплату ренти. Але все-таки слід визнати, що передання грошей під зобов’язання виплати ренти не підпадає під визначення фінансової послуги у п. 5 ст. 1 4 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» («фінансова послуга — операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів») та під перелік фінансових послуг, що наводиться у ст. 4 того ж Закону («фінансовими вважаються такі послуги: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо