Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Чи не почали раптом мешканці селища, заснованого в лісовій долині понад сто років тому й відособленого від довколишнього світу, немов єдина в цілому всесвіті залюднена планета, відчувати свою самотність? Чи не з’явилися серед них такі, кому закортіло втекти кудись у менш відлюдне місце? А щоб притлумити це бажання, чи ж не потрібен був рух, який привернув би душі до трибу життя в часи заснування селища?

Отак я міркував.

Я пам’ятав історію родини, що насмілилася втекти до пущі під час дивних подій, які передували «рухові за повернення до давнини».

Їх охопили відчуття неможливості звікувати тут, у лісовій глушині, відраза до такого одноманітного життя.

Дивною подією, яка передувала «рухові за повернення до давнини», було «велике ревище», що охопило лісову долину.

Було це так.

Від заснування селища вже минули довгі роки. Руйнівника давно не було в долині, але його прихильники по створенню нового світу, Будівничі, й досі жили серед численної рідні. Їхні діти, онуки, правнуки тіснилися в долинному селищі й на «висілку». Одного дня всі, від столітніх з лишком дідів до немовлят, які ще й не вміли ходити, почули дивний звук, наче ото загуло у вухах. Дорослі спершу не звертали на це уваги, гадаючи, що то просто стугонить кров у жилах. Але спочатку один, потім другий почали скаржитися на вуха і кінець кінцем усі зрозуміли, що гул, чутний уже кілька днів — не вада організму, а справжній звук, який долинає з лісу й не вщухає й на мить ні вдень, ні вночі.

Коли це з’ясувалося, почали думати, що гул і далі не вщухатиме.

Звикнути до нього не вдавалося, бо звук потроху, але невпинно дужчав. Ніби ото селище, збудоване сто років тому, щільно вкрила запона невпинного реву, ніби самих людей огортала та запона.

Коли я полишив рідне селище й у Токіо вступив до університету, то на медогляді мені перевіряли слух. У дерев’яній комірчині, схожій на кіоск, мене всадовили серед дірчастих звуконепроникних плит. З масивного навушника через рівні інтервали лунав звук, наче пирхали металеві бульбашки. Поки я чув його, треба було тиснути пальцем на вимикач, а щойно звук зникав — відпускати.

Та коли в навушнику запищало, мені здалося, ніби я чую звук хтозна-скільки, коли ж звук зник, мені ще довго пищало у вусі через рівні проміжки часу. Коли медсестра нагримала на мене й примусила повторити все спочатку, мені сяйнуло, що під час «великого ревища» у сікокуській глушині, звідки я щойно прибув, людям і справді здавалося, ніби вони чують гудіння вже хтозна-як давно.

Гул, як уже починався, ні на хвильку не вщухав у вухах мешканців долини та «висілка». До того ж день у день він гучнішав.

Звук ставав нестерпним, дратував, мучив. Його було чути в кожній оселі, в полі, він оповивав навіть тих, хто вибирався на роботу до лісу, на узвишшя.

Як же почувалися люди під заволокою «великого ревища»? Перш за все, для малюків років до семи то наче шелестів вітерець у листі. Звук скорше розважав дітей, викликаючи невинний сміх. Те, що невгамовний гул не заважав малюкам у повсякденному житті, було однією з важливих умов, за яких під час «великого ревища» перемінилося життя селян.

Проте для дорослих той гул, як свідчить сам термін «велике ревище», був нестерпний.

Він вибивав із колії. Дорослі мусили якось реагувати на нього.

У розпал «великого ревища» в долині, здавалося, спекатися від гулу було так само неможливо, як і від довколишнього повітря, що його він стрясав.

Тож найважливішим питанням стало: як послабити страждання від того «великого ревища» (бо тішило воно хіба що малих дітей), аби більш-менш спокійно жити далі. Якимось побитом люди наштовхнулися на розв’язання.

Якщо в одному місці невгамовний гул доводив аж до корчів, то в іншому так не дошкуляв, навіть не дуже заважав. І люди зрозуміли, що кожен мусить шукати собі найбільш підхоже місце, де б він міг знайти порятунок.

Якось мені довелося почути, так би мовити, наукове пояснення «великого ревища» в нашій лісовій долині.

Давнє переконання щодо цього виклав один із старих, до яких по смерті бабусі я вчащав слухати історію і легенди рідного селища, — згорблений від постійної сидячої роботи бляхар в окулярах у дротяній оправі.

У своїй майстерні, серед відер, лійок, ринв, шматків олова, пляшечок з кислотою, величезних ножиць, біля переносної вугільної пічки, старий бляхар скидався на алхіміка. Замолоду, коли він іще мав здорові ноги й поперек, він був мандрівним ремісником.

Під час переправи з Токусіми на острів Авадзі йому довелося бачити великий вир у протоці Наруто. Отут-то, розповідав старий, йому й сяйнуло: «велике ревище» викликав вир повітря над долиною, зусібіч оточеної лісом.

Якби глянути згори на потоки повітря над долиною під час «великого ревища», вони виглядали б достеменно як великі та малі вири в протоці Наруто…

«Велике ревище» загалом сприймалося як гучний звук, але в кожному місці над долиною й «висілком» лунав свій, незалежний від інших, гул. Всі вони сукупно й творили «велике ревище».

У морі повітря над лісовою долиною там і тут виникали вири — де великі, де малі…

Найбільше вразило його, вів далі старий бляхар, що зовсім поруч із великим виром у Наруто водна поверхня спокійна. Так само і в долині: досить було пройти понад річкою між схилами гір повз «шийку», що її колись перегороджувала чи то скелина, чи то брили чорної злежалої землі, як звук зникав.

Достеменно, пояснював бляхар, наче нашу долину разом із