Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Усюди в долині — в селищі і на «висілку», на полях довкола — ні вдень ні вночі не вщухав той гул.

Але невдовзі, як я вже казав, люди запримітили: для кожного подекуди звук просто нестерпний, а в іншому місці майже не дошкуляє.

З цього й почали розпадатися родини, кожна з яких досі жила в одній оселі і гуртом працювала в полі. Серед великої рідні з дорослими дітьми та онуками в своїй хатині дехто залюбки витримував гул, а інших гул змушував шукати нового притулку деінде.

Добре, що хоч діти не потерпали від «великого ревища», тож як сім’я розпадалася, вони могли лишатися або з матір’ю, або з батьком.

Переміну в житті селища, коли через «велике ревище» люди розходилися з-під однієї стріхи в різні сім’ї, ставали до роботи не на власній ділянці, а на тій, до якої господарів вигнав нестерпний гул, бабуся невимушено, наче читала із словника, називала «переділом».

Я, хоч і малий, добре розумів, що воно таке, бо сільські дітлахи полюбляли гру, що так називалася. Розбивалися на команди по троє, з кожної трійки двоє були татусем та матусею, а третій — синком чи донькою. «Дорослі» ставали в коло й викидали на пальцях. Потім, на вигук «раз-два, почали!» коло розпадалося: ті, хто виграв, вибирали нову пару (хлопці — дівчат, дівчата — хлопців) із тих, хто програв, утворюючи нові трійки.

Найкраще виходив той, хто виграв право забирати з собою «дітей». По кількох конах перемогу здобувала команда, яка збирала тих «дітей» найбільше.

Я розумів, що означає «переділ», певно, чи не краще за всіх, із ким грав. Та коли я думав про це, мене дивувало ось що.

Природно, за «великого ревища», від якого потерпали не тільки вуха, а й душі, мешканці долинного селища й «висілка» попереселялися до інших домівок, де не так дошкуляв той гул. То була вимушена евакуація… У нашому селі, де за час війни додалося мешканців з міста, навіть діти добре розуміли, що значить слово «евакуація».

Але чому ж люди не повернулися до своїх домівок, коли гул скінчився? «Переділ» змішав оселі, обжиті за сто з лишком років, виплекані поля, ба навіть родини. Чому ж потім не відновився колишній лад?

Звісно, поки тривало «велике ревище», люди поутворювали в нових для себе оселях нові сім’ї з доти чужими чоловіками й жінками (дітей забирав хтось із батьків), але ж чому потім все так і залишилося незмінним?

«Велике ревище», гул вируючого там і тут повітря над долиною.

З певної точки А той, кому там дошкуляв звук, міг втекти до точки В. І навпаки, той, кому несила всидіти в точці В, спокійно вкладався спати чи ставав до роботи в точці А.

Чому ж такий стан зберігся й закріпився, коли «велике ревище» минулося?

Невдовзі я дізнався, як відповісти на ці запитання, що ятрили мою дитячу душу.

Ось яку оповідь я почув.

«Велике ревище», нестерпне для дорослих, лише розважало малюків. А «молодому люду» — підліткам від чотирнадцяти і приблизно до сімнадцяти років — неугавний гул не давав спокою: в них руки свербіли щось утнути.

Згадка про ті часи лишалася в нашому селищі й донедавна: коли ми, хлопці такого віку, затівали надто бучну розвагу, старші, щоб угомонити нас, глузливо казали:

«Диви, на них наче «велике ревище» напало».

І бешкет відразу припинявся.

Та за часів справжнього «великого ревища» «молодий люд» аж ніяк не вгамовували насмішки старших. Адже більшість дорослих той безперервний гул давно знесилив. Ватага хлопців чотирнадцяти — сімнадцяти років з найстаршим із них на чолі, прихопивши малечу, якій гул не дошкуляв, а навіть подобався, гасала селищем у долині й «висілком». Але не просто гасали: вони квапили тих, хто починав переселятися, навіть допомагали переносити речі.

Коли прокотилася чутка, що і в долині, і на «висілку» великі родини старих Будівничих баряться з «переділом», загін «молодого люду» вручив малюкам бамбукові тички з червоними, жовтими та синіми ганчірками.

І вирушив до їхніх садиб.

Там, як і скрізь, багато хто в родині страждав від гулу. І кожен знав, що полегшає лише тоді, як вийти з дому та піти, куди поведуть власні вуха, хоча б за кількасот кроків. Але більш ніж столітні подружжя, а з ними й домочадці, чомусь не полишали своїх осель. Чому — «молодому люду» було невтямки. Але без зайвих роздумів ватага, якій передували малюки з розцяцькованими бамбуковими тичками, вдиралася на подвір’я й квапила мешканців переселятись.

Вигнати «молодий люд» було годі. Хоч-не-хоч доводилося кидати домівку й розбредатися стежками, що помережали долинне селище й «виселок».

А дітлахи махали прапорцями та співали з особливим натхненням, випроваджуючи жіноцтво.

Проте лишалося кілька родин, які, попри настирливість «молодого люду», опиралися «переділу». Ладні до кінця захищати свій дім, своє поле, які пов’язували їх, численні кревні героїчно терпіли гул, що безжалісними голками впивався у вуха. То були справжні родинні узи, справжня стійкість!

Вони відверто чинили опір «молодому люду», захищаючи своє подвір’я, міцно тримаючись за давні наділи. Не визнавати «переділу» — то була відчайдушна сміливість.

Як мовить легенда, до кінця протистояли «великому ревищу» п’ять родин.

Ще й досі в завулку понад бетонним містком серед долини, не доходячи від зачиненого зараз нічліжного дому до сільської управи, лишився пустир від спаленого за