Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

Водночас він думав про себе: «Як це до речі!» Вчинок Стекпола міг служити не тільки ширмою для нього, Шрайхарта, і хитрої сьогоднішньої махінації, але, якщо на те буде воля «четвірки», і слушним приводом, щоб порвати з панами Геллом і Стекполом, котрі потрапили в тарапати.

— Річ у тім, що минулого четверга у мене було на руках п’ятнадцять тисяч акцій і треба було дістати під них гроші, — трохи зніяковіло і разом із тим зухвало розповідав Стекпол. — Ні ви, ні Генд, ні Арніл не захотіли ці акції взяти. Про банки і згадувати нема чого. Я про всяк випадок зателефонував Рембо, і він послав мене до Ковпервуда.

Насправді Стекпол подався до Френка з власної волі, але зараз це маленьке відхилення від істини йому здавалося вкрай необхідним.

— Рембо! — пирхнув Шрайхарт. — Поплічник Ковпервуда, як і всі інші. От уже знайшли до кого зверну­тися! Ну, тепер я чудово розумію, звідки взялися ці акції. Ковпервуд або його лакузи зрадили нас. Цього слід було очікувати. Він нас ненавидить. То ви кажете, що вичерпали всі можливості? І нічого більше не можете вигадати?

— Нічого, — понуро відказав Стекпол.

— Погано. Ви, безперечно, вчинили дуже необачно, звернувшись до Ковпервуда. Але подивимося, чи не можна ще якось зарадити справі.

У Шрайхарта, як і в Генда, був план: змусити Гелла та Стекпола віддати всі свої акції банкам за безцінь. Тоді, за допомогою певного тиску, можна буде переконати банки притримати папери, які він сам, Генд та інші заклали у них, до того часу, поки трест не буде реорганізовано на нових, прибутковіших засадах. Водночас Шрайхарт злився, що Ковпервуд, завдяки щасливому збігу обставин, знову, мабуть, зірвав банк. У тому, що сталося сьогодні на біржі, безсумнівно, замішаний цей покидьок.

Як тільки Стекпол пішов, Шрайхарт зателефонував Генду й Арнілу і запропонував зустрітися, а через годину всі троє разом із Меррилом уже сиділи в кабінеті Арніла, обсмоктуючи неприємну новину. До кінця дня цих джентльменів став усе більше і більше долати неспокій. Не те щоб збитки, пов’язані з крахом «Американського сірника», загрожували комусь із них банкрутством, але несприятливе враження від такої грандіозної афери — вартістю двадцять мільйонів доларів, тінь, яку воно могло накинути на їхнє добре ім’я та славу Чикаґо як фінансового центру, — ось що їх лякало і змушувало задуматися. До того ж на цьому ще й нажився Ковпервуд. Генд і Арніл вилаялися крізь зуби, дізнавшись про витівку Ковпервуда, а Меррил, як завжди, дивувався його спритності. Він мимоволі захоплювався цим чоловіком.

Хто не пишається рідним містом! Серед членів будь-якої процвітаючої громади мало знайдеться людей, у грудях котрих не жевріло б це почуття, і найчастіше воно проявляється саме в скрутну хвилину. Четверо присутніх на зустрічі джентльменів не були в таких справах винятком. Шрайхарт, Генд, Арніл і Меррил брали близько до серця і добру славу Чикаґо, і свою репутацію впливових функціонерів в очах фінансистів східних штатів. Самолюбство їхнє страждало від згадки, що створений ними найбільший трест, що не поступається за розмахом тим гігантам, які виникали в Нью-Йорку та деяких інших містах, спіткає передчасний кінець. Фінансовий світ Чикаґо мав бути за можливості позбавлений такої ганьби. Тому, коли з’явився розпашілий і схвильований Шрайхарт і докладно розповів усе, що дізнався від Стекпола, його вислухали з напруженою увагою.

Була шоста година, сонце ще пекло щосили, але стіни будівель на протилежному боці вулиці вже забарвилися в прохолодний сірий колір, а місцями на них лягали чорні плями тіней. В кімнату проривався міський гомін: пронизливі голоси хлопчаків-газетярів, котрі продавали екстрений випуск, кроки пішоходів, котрі поспішали додому, різкі дзвінки трамваїв — трамваїв Ковпервуда.

— Ось що я вам скажу, — вимовив нарешті Шрайхарт. — Ми занадто довго терпіли цього негідника і його втручання у наші справи. Зрозуміло, що ні Гелл, ні Стекпол не мали жодного права до нього звертатися. Вони і себе і нас підставили під удар, який і не забарився на нас упасти.

Пан Шрайхарт у своєму праведному гніві був уїдливий, холодний і невблаганний.

— Але будь-яка заможна людина з нашого кола, — провадив він далі, — звісно, вважала б своїм обов’язком попередньо порадитися з нами, надавши нам або принаймні нашим банкам можливість викупити ці папери. Нам пішли б назустріч, заради доброго імені Чикаґо. За теперішнього стану справ Ковпервуд не мав морального права викидати ці акції на ринок. Він чудово знав, що це спричинить за собою крах «Американського сірника». Постраждає чи не все місто, але яке до цього діло Ковпервудові! Пан Стекпол запевняє, що у нього була тверда домовленість із цим махлярем, точніше, з тими особами, котрі діяли за його дорученням, що жодна акція «Американського сірника» з цієї партії не потрапить на ринок. А я беру на себе сміливість стверджувати, що в цю хвилину в сейфах цих панів не залишилося жодної акції. Я якоюсь мірою готовий ще вибачити бідоласі Стекполу, він справді перебував у дуже скрутному становищі. Але для шахрайської витівки Ковпервуда немає і не може бути жодних виправдань. Це — грабіжник із великої дороги, як я із самого початку і казав. І нам слід поміркувати про те, щоб покласти край його кар’єрі тут, у Чикаґо.

Пан Шрайхарт витягнув товсті ноги, поправив м’який випрасуваний комірець і провів рукою по коротких, жорстких вусах, в яких уже пробивалася сивина. В його чорних очах палала непримиренна ненависть до Френка.

І тут Арніл, здавалося б, без будь-якого зв’язку зі сказаним, спитав:

— А чи знає хтось із вас, яке зараз фінансове становище Ковпервуда? Всім нам відомо про його Північно-західну надземну дорогу і дорогу на Лейк-стрит. Крім цього, я чув, що він будує собі будинок у Нью-Йорку. Це також мало б влетіти йому в копієчку. «Чиказький центральний банк» надавав йому в різний час позики загалом десь тисяч так на чотириста. Але кому він ще винен?

— Він винен «Прері-Нейшнл» двісті тисяч, — поспішив повідомити Шрайхарт.

— Я чув і про інші позики, але не пам’ятаю зараз, хто його кредитував.