Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

 Після сніданку я проспала майже весь день. Прокинулася тільки один раз, в обід. Знову піднялася висока температура, і довелося випити ліки та залізти під ковдру.

А у всьому винен дощ, під який я потрапила вчора.

Мигцем глянула на вікно.

Надворі зовсім сіро. Знову з неба падає щось мокре та гидке, викликаючи в мене депресію.

Через хвилину накотила така слабкість, що очі заплющились самі собою, і я поринула в сон. Коли знову розплющила очі, в кімнаті було вже темно. Поряд на тумбочці горіла настільна лампа. Посуд, який я залишила після сніданку, зник.

Сідаю на ліжку, відштовхуючи ковдру, і вдихаю глибоко повітря.

Здається, мені краще. Температури точно нема, та й почуваюся я набагато краще.

У двері стукають, і в кімнату заходить мама.

— Мила, ти як? — жінка сідає на ліжко та торкається теплою долонею мого чола.

— Усе гаразд. Я просто намокла вчора, ось і наслідки, — з усмішкою відповідаю.

— Ти чому мені не зателефонувала? Я б приїхала тієї ж хвилини.

— Ну, я ж не маленька. Та й вам з дядьком Андрієм не хотіла заважати, — підморгую мамі.

— А хто ж це нам заважати не хоче? — у дверях кімнати стоїть господар дому.

— Мама все ще вважає мене дитиною, яка не може потурбуватися про себе.

— Ти, звісно, розумна та доросла, але мама має рацію. Треба було нам зателефонувати. І ми б швидко приїхали.

Чоловік підходить та обіймає маму за плече, лагідно зазираючи їй у вічі.

Так радісно на душі, коли спостерігаю за ним. Мама стала такою гарною, спокійною. Я навіть не пам'ятаю, щоб вона була такою. З батьком вона більше часу плакала. Працювала на кількох роботах, поки не влаштувалася в редакцію Монастирського. Завжди обділяла себе. У речах, у косметиці. А зараз її не впізнати.

— Вечеряти будеш з нами? — з усмішкою питає дядько Андрій.

— Буду, — киваю у відповідь.

— Тоді ми чекаємо тебе внизу, — мама цілує мене в щічку, і вони йдуть.

Ще хвилину сиджу на ліжку, а потім з усмішкою підіймаюся. Потягуюсь, піднімаючись навшпиньки та відчиняю шафу. Легкі, спортивні штани пудрового кольору та білий топ на тоненьких бретелях саме підійдуть для тихого вечора

Кидаю на ліжко одяг та розпускаю косу, яка й так зовсім розтріпалася. Проводжу щіткою по кучерявих локонах і помічаю чиюсь присутність. Різко розвертаюсь, і щітка випадає з рук.

— Невже злякалася? — питає Роман, усміхаючись та проходить у кімнату.

Сідає на ліжко й безсоромно розглядає мене з ніг до голови. Пальці самі стискаються на коротеньких шортиках, сподіваючись прикрити свої голі ноги.

— Бачу, тобі краще, — хмикає хлопець.

— Чому ти заходиш у мою кімнату, наче до себе? — виходить тихо, хоча я стараюся говорити впевнено.

— А вчора ти не заперечувала, — широко усміхається Роман.

— Ти ж розумієш, що я була в такому стані… — затихаю, роблячи глибокий вдих. — Дякую, — кажу пошепки.

Хоч як би я не ставилася до хлопця, але вчора він допоміг мені.

Я точно не знаю, що сталося, але, приходячи до тями, зрозуміла, що могла втопитися у заповненій водою ванні. Тому дякую — це саме те, що повинна зараз сказати.

— Я здивований, — фиркає Монастирський, підіймаючись із ліжка.

Він робить крок до мене, змушуючи відійти, і я вдаряюсь у високий комод.

Роман хмикає, і його губи розтягуються в широкій усмішці.

— Одягайся. Час знову зображати щасливу сім'ю, — кривиться хлопець.

— Я нічого не зображаю, — кажу спокійно й опускаю очі.

Відчуваю, як Роман нависає наді мною. Нахиляється зовсім близько. Втягує з шумом повітря, знову викликаючи в мені ці дурнуваті мурашки.

— Одягайся… сестричко, — шепоче він і швидко виходять за двері, з гуркотом зачиняючи їх за собою.

***

Дурня якась. Що за дивні відчуття? Сиджу навпроти Романа і тишком розглядаю хлопця. Темне волосся скуйовджене, губи викривлені в гордовитій посмішці. Він сидить, наче цар за столом.

Ненавиджу його. Так?

Він знущався з мене, ображав. І далі буде, я впевнена. Тоді що це зі мною? Годі забивати голову дурницями. Монастирський — грубіян і ще той негідник. Нічого не змінилося.

— Ясенько, завтра я проведу кілька співбесід, щоб знайти для тебе водія. Ти хочеш бути присутньою? — відволікає мене від роздумів дядько Андрій.

— Я сам можу її возити, — втручається Роман. І я впускаю свою виделку на землю.

— Ти ж не хотів, — звертається до сина батько.

— Мені все одно їздити до універу. І Ярослава так під наглядом буде, а то мало що… — він відповідає не дивлячись на мене.

— Яся, — гарчу.

Як же я ненавиджу своє повне ім'я.

— І гроші батькові даремно витрачати не потрібно буде, — пропалює мене поглядом хлопець.