Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

Одразу розумію натяк. Знову тикає носом мене у гроші дядька Андрія. В такі секунди я почуваюся нікчемою, і він точно це бачить.

— Романе, ти перебільшуєш, — втручається господар дому, суворо гиркаючи на сина.

Бачу, як хмуриться Роман. Мені не подобається, що причиною їхньої сварки стаю я.

— Я згодна, — підіймаюся зі стільця.

— Доню? — дивиться на мене мама.

— Хай до університету мене підвозить Роман. Нам же обом туди їздити. Водій і справді зайвий.

— Ясенько, я вже покликав людей. А те, що говорить Рома… — починає переконувати мене чоловік.

— Не потрібно водія, справді. Ваш син має рацію, так буде надійніше, — вичавлюю з себе усмішку, дивлячись на маму з чоловіком.

— Ти впевнена? — перепитує дядько Андрій. Бачу, що не дуже вірить у щирість моїх слів.

— Я впевнена. Можливо, ми з Романом і не друзі, але в одній машині зможемо перебувати. Тим паче, що це всього година в день.

Навіть сама починаю вірити в те, що кажу. Аж допоки не переводжу погляд на хлопця. Він прискіпливо дивиться на мене, примружуючи очі. Швидко відводжу погляд і підходжу до мами. Цілую її в щічку та бажаю всім доброї ночі. А потім прямую до своєї кімнати.

Тільки опинившись за дверима, видихаю. Чи правильно я зараз вчинила?

Перебувати з Монастирським наодинці в одній машині кожного дня — не найкраща ідея. А згадуючи, як він залишив мене посеред вулиці вчора, ця ідея мені подобається ще менше.

Але ж він сам запропонував. До речі, це також питання. Навіщо він це запропонував? Невже так сильно за гроші тата переживає? Не хочу, щоб той витрачався на мене?

Хоча яка мені різниця. Я все одно не хотіла, щоб на мене витрачали кошти. І водій мені не потрібен. Занадто багато уваги до моєї персони. Мене відволікає звук вхідного повідомлення на телефоні. Стягую гаджет з тумбочки та дивлюсь на екран:

“Привіт, красуне. Хочеш прогулятися під зорями? Якщо згодна, скинь адресу — і я примчу. Павло”.

Перечитую текст разів чотири, поки доходить, від кого це і що там написано. Невже це побачення? Я ж правильно зрозуміла. І мене запросив Паша.

Підбігаю до вікна і дивлюсь у чисте небо. Сьогодні справді гарний вечір. Підходжу до шафи, кладу дві кофтинки на крісло і чую стукіт у двері. Чекаю, що всередину увійде мама, але на порозі стоїть Роман.

Блін.

— Чого тобі? — питаю, засовуючи в'язаний кардиган назад до шафи. Хлопець хмуриться, дивлячись на мої руки, а потім на одяг, який лежить на кріслі. Він заходить у кімнату, зачиняє двері, спершись об них плечима.

— Кудись збираєшся? — тихо запитує.

— Нікуди. Що ти хотів? — зачиняю дверцята та відходжу від шафи.

— Хотів нагадати, що ти хворієш, і мені зовсім не хочеться турбувати твою щасливу маму тільки тому, що тобі закортіло вночі кудись пертися, — він не відводить погляду, наче читає мої думки.

— Я вже сказала, що нікуди не збираюся. Кажу занадто голосно і відходжу до вікна.

— Добраніч. До речі, Пашка також може дізнатися, що ти живеш у мене вдома, — тихо вимовляє хлопець, скрипнувши зубами та виходить, зупиняючись у самих дверях.

— Май на увазі, я не посоромлюся до батька в спальню і посеред ночі зайти, — додає та зачиняє тихо двері за собою.

От що він за людина? Яка йому справа, до того з ким я і де. Ще й шантажувати мене надумав. Беру в руки телефон і дивлюся на повідомлення від Павла:

“Вибач, я захворіла. Погуляємо іншим разом”.

Надсилаю та кидаю мобільний на диван. Ось і закінчилося моє перше побачення, так і не почавшись.

А все через цього нестерпного Монастирського…