Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"

На цей раз Михайлові здалося, що ґуля на тім’ї панотця за час бесіди значно виросла.

«Ні, я таки прострелю її, — подумав. — Звідки тільки в мене взялося це божевільне жадання? Чому я раніше, коли зустрівся з ним на дзвіниці, не помітив цієї триклятої ґулі?..»

— Неспроста ви так довго, отче, мнулися, — сказав Михайло, зборюючи нагальне бажання полізти в кишеню за револьвером. — Складне питання задали. Над цим ще не замислювався. Але, коли по правді, як спитали, так вам і відповім. Будь моя воля, пішов би орати землю і хліб вирощувати. А ще обсадив би Віщунку садами. І такими садами, аби не мали собі рівних на землі. Заселив би їх птахами, квітами.

— Навіть квітами? — звів брови Ковач. — Це дуже цікаво і вельми дивно.

— А що, панотче, ви мусили б знати, вбивці, як це не дивно, — дуже сентиментальний народ. Я був свідком, як німецький полковник, прекрасний знавець класичної музики, розстріляв циганську сім’ю — дванадцятеро дітей і двох дорослих. І тільки задля того, щоб повправлятися у влучності стрільби. Це трапилося вранці, а під вечір партизани підірвали його автомашину разом із шофером. У ній, на нещастя, в той час знаходилася скрипка полковника. Дорогоцінна, старовинна. І ви б побачили, як полковник, плачучи, немов дитина, повзав на колінах, визбируючи з уламків автомобіля тріски, що зосталися від скрипки. Досі не можу забути його розпачливий погляд і трагічний голос: «Варвари, нелюди! Вони пустили моє життя під укіс, вбили музику великого Бетховена, Шопена!..» Ну, як вам ця притча? А ви думаєте, вбивці безсердечні. Дивуєтесь із квітів…

— Вбивця і є вбивцею. І немає йому від нашого Господа прощення, — похмуро промовив панотець.

— Як ви сказали? — нахилився ближче Михайло. — Вашого Бога? А що у нас, убивць, є свій Бог? Так я зрозумів? Ваш Бог праведний, наш — убивця, у жебраків — жебрак, у нещасних — каліка, у багатих — мільйонер?

— Не лукав, сину, ой не лукав у моїй хаті. Господь один на небесі, святив би ся…

— А іменем котрого Бога ви благословляли нас на війну проти руських? — злорадно запитав Михайло.

— Дивлюся, сину, на тебе і не можу збагнути, як в одній плоті могли зжитися такий страшний диявол і людина? — із гіркотою сказав панотець. — Оце загадка для філософів.

— А ви скажіть мені, панотче, що таке філософія?

— В мирську суєту не вмішуюся. Ось ти вчився на філософа, тобі видніше.

— Все правильно. Тому і відповім: філософія — це самовиправдання. І народилася вона тоді, коли людина захотіла спокутувати свої гріхи. Ось уявіть собі: печерний чоловік вполював звіра. Радий, неборака, щасливий. А тут звідки не візьмися — вигулькнув посеред дороги ще один чоловік — теж голодний і хоче відняти здобич. Перший, недовго думаючи, вдарив його дубинкою по голові — і вбив. Тут стало совісно печерному чоловікові: як-не-як, одноплемінника прикінчив. Сів собі біля трупа звіра і трупа людини й почав тяжко роздумувати: я вбив собі подібного, але коли б цього не вчинив, він згубив би мене і заволодів їжею, а на мене в печері чекає жінка з голодними дітьми. І коли б я не повернувся, загинули б вони голодною смертю. Тому я діяв правильно. І тут чоловік скинув на плечі важку тушу і з легким серцем подибав додому… Ось так починалася філософія. А далі…

— Ти хочеш тепер, аби я знайшов виправдання твоїм вчинкам, висповідав і замолив твої гріхи? — спитав панотець.

— Перестаньте! Чуєте, перестаньте! — розпачливо закричала Агнеса і заплакала.

Встала із-за столу і, заламуючи пальці, почала нервово ходити по кімнаті.

— Я благаю, будьте людьми хоч ці кілька годин, що даровано нам бути разом.

Панотець запитливо глянув на Михайла, а тому знову здалося, що ґуля на лисому тім’ї Ковача катастрофічно росте.

«Клянусь чим завгодно, — подумав Михайло, — аби це сталося там, на дзвіниці, коли ми зустрілися вперше, я, не роздумуючи, вліпив би йому всю обойму. Але це, либонь, зроблю й зараз. Боже, поможи, щоб не наробив дурниць, — відведи це божевільне бажання. Звідкіля ж воно взялося і чому мене так мучить?»

І тут рука, не підвладна волі і розуму, знову скрадливо шаснула в кишеню і якось аж зраділа, відчувши спокусливий доторк металу.

— Отче, вийдіть з кімнати! — раптом заволав Михайло. І підскочив із-за столу. — Вийдіть, бо вистрелю і зрівняю ґулю на черепі. Клянуся, отче, не брешу!..

Ковач на якусь мить отетерів, а потім схопився і, злякано задкуючи, прошепотів:

— Він такий же страшний, сатана, як і його отець. Всі вони одної божевільної крові. А я, дурень, хотів свій рід із ним пов’язати. Свят, свят!

— Отче, біжіть, бо пізно буде! — знову заволав Михайло. Ковач рвучко відчинив двері і прожогом вискочив у коридор.

Агнеса, зіщулившись у кутку біля старовинної шафи, широко відкритими очима дивилась на Михайла. Невимовна туга, передчуття розлуки, страх, біль за втраченим, горе, любов і ніжність — усе водночас неймовірної сили спалахом осяйнуло її. Вона шукала в Михайла захистку.

Він підійшов до неї, опустив голову і простягнув руку. Агнеса мовчки ступила крок назустріч і притулилася до нього.

— Ти пробач мені за все, що сталося, — промимрив розгублено Михайло, занурюючи пальці в її волосся і вдихаючи його бентежний запах.

Скільки нестерпного щему — дивний світ дитинства, рідне село, поклик вітцівської хати, нездійснені мрії, втрачені ілюзії — нагадав, збурунив у Михайлові цей запах волосся.

«Доле, розтопи хоч крихту мого серця, — пристрасно благав він, — і я залишуся тут навіки, нікуди не рушу і більше нікому не зроблю зла».

— Ти чого з ним так повівся? — спитала тихо Агнеса.

— Я справді міг вистрелити, — відповів Михайло. — Сам не розумію, як це найшло на мене. І думаю, що каявся б тільки через те, що тобі горя завдав. Батько правильно зробив, що зник. Він виявився набагато мудрішим і обачнішим.

— Ти мені нічого більше не скажеш? — глянула у вічі із слабенькою надією.

Михайло стенув плечима і, не витримавши її погляду, відвернувся.

— Думаю, тобі не потрібно брехні. А по щирості — мені справді нічого сказати тобі, — зізнався він. — Мене перемолола, вичавила страшна м’ясорубка, і я тепер такий пустий, порожній, що чую, як кожне слово відлунює в мені.

— Спасибі за відвертість, за правду. Я знаю, при всій своїй жорстокості ти ніколи не лукавив. І я вдячна долі за все, що було пов’язане з тобою.

— То все мине, швидко