Читати книгу - "Війна у натовпі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
П'янь несусвітна, приїдеш до частини, я з тобою розберусь. — пригрозив командир. — Готуйся до суду честі.
Суди честі у нас проводили з регулярністю судів шаріатських — по п'ятницях, аби тільки не платити тринадцяту зарплату. З переляку прапорщик вчепився в запасне колесо ззаду "уазика", уперся ногами і так разом з начальством доїхав до штабу. Зістрибнув, крадучись обминув авто і хутко став у стрій. Перекличка вже почалася, але до його прізвища черга ще не дійшла. Підійшов командир.
— Капітан Кобелєв, до мене! Де ваш прапорщик Стебунов?
— В строю.
— Як це в строю, де? Що ви мені голову морочите.
— Он стоїть.
У командира відвисла щелепа.
— Де ви були, товаришу прапорщик?
— Тут.
— Як ви приїхали?
— Мотовозом.
Всі прапорщики клятвено підтвердили, що їхали разом з ним і дорогою грали в карти. Ця колективна галюцинація так і залишилася для начальства нерозгаданою, хоча командир, замполіт і начальник штабу по черзі викликали Стебунова і все допитувались:
— Так це ти стояв на дорозі?
КОРДОН
У контакт з Комуністичною партією Китаю я вступив ще 1976 року. В училищі наш викладач марксизму-ленінізму зібрав навколо себе кілька курсантів. Тодішнє тлумачення комуністичної ідеології уявлялося нам ревізіоністським. Один з корейських товаришів, що навчався в училищі, виявився китайцем. Нам стали доставляти пропагандистську літературу. Цитатники, спеціальні випуски газет російською мовою. Антирадянська література маоїстського спрямування — це вам не часопис "Посев". Зважаючи на схожість термінології, замаскувати її було не важко. Книги прикрашались портретами класиків марксизму-ленінізму і мали реквізити московського видавництва "Политиздат". Я давав декому почитати. Вони читали. Політична неграмотність наших людей не давала їм шансів помітити підступ. Це після подій 1993 року корейці виготовили для КПРС партквитки з портретом Кім Ір Сена на обкладинці. Щоправда, граматичних помилок було море: яку літеру китайці не вимовляли, ту й не писали. На той час у Китаї вже перебили російських емігрантів, тож надії покладали на власних студентів-ілологів.
Цю діяльність ми продовжили і по закінченні училища у військах. У караулі слухали "Радіо Пекіна" або "Голос вільної Азії". На полігоні це не становило проблем: закидуєш антену на периметр, і приймач бере дуже добре. Жодних шпигунських відомостей від нас не вимагали, ми вели лише пропаганду. Але гроші давали. Незабаром після випуску я купив собі на весілля килим, а мій спільник — кольоровий телевізор. Я тоді на нього здорово наїхав:
— Хочеш, щоб нас всіх виявили? Звідки у лейтенанта такі гроші?
Про існування таємних шляхів через кордон я довідався, коли капітана Іловайського хотіли покласти в "дурку" на грунті його політичних переконань. Він виїхав до Алма-Ати, і незабаром нам передали його листа з умовним знаком. З'ясувалося, що перейти з Казахстану в Китай дуже просто. В 1979 році я міг граючись це зробити самотужки.
Ситуація з переходом кордону після 1959 року змінилася, передовсім через те, що сили громадської безпеки на тому боці почали влаштовувати облави на базарах. Безталанних "човників", незалежно від національності й громадянства, зганяли на риття каналів. При достатку населення робочої сили не вистачало. Доки у селянина є рис і поле, його нікуди не виб'єш. На каналах широко практикували метод "реактивних бригад" — ереносили землю бігом, після кожних шестисот ходок давали зайву миску рису. Казахам не всміхалося таке "щастя", та й в СРСР після Хрущова життя поліпшилось.
До 1959 року порядку не було і в самому Китаї: в провінції залишалася колишня, ледве не цинська, адміністрація, наскрізь просякнута місцевими феодально-байськими пережитками. Чисельність переважно кочівницького населення Синцзян-Уйгурського автономного району сягала 300 мільйонів чоловік. Водночас із проголошенням КНР у 1949 році мала бути проголошена і Синцзян-Уйгурська Республіка. Однак літак із новоспеченим урядом розбився в пустелі Гобі, точнісінько, як пізніше це сталося з літаком, на борту якого летів Лінь Бяо.
Прохідність кордону серйозно ускладнювалася умовами місцевості. Раніше кочівники використовували так званий Джунгарський прохід, завширшки майже 30 кілометрів. У кінці 60-х — початку 70-х, коли вздовж китайсько-радянського кордону почали зводити "Лінію Жукова" (ці укріплені райони знімали в фільмі "Наказ — перейти кордон" під виглядом японських), дефіле замінували ядерними фугасами. Вважалося, що через нього китайській армії відкривається шлях до серця радянської Середньої Азії. Ним же перecyвaлиcя і контрабандисти.
"Тотальність" сталінського терору дещо перебільшують. Як стверджують деякі американські криміналісти, жертви, в даному випадку політичних репресій, самі провокують свої нещастя. Наші, наприклад, інтегрувалися в систему, яка їх і згубила. Тотальний контроль був ефективний тільки в найважливіших містах і у вузькому прошарку "совслужбовців". Вони, як "соціально чужі", знаходилися на особливому рахунку, і з ними проводили політзаняття по дві години на тиждень. У випадку викриття подібний елемент неминуче потрапляв в список "шкідників" і "ворогів народу". Роботу ж з ними проводили аж до їхнього викриття. Інше діло ті, хто не інтегрувався в систему або перебував у низах суспільства. П-перше, вони були "соціально свої", хоча і несвідомі, оскільки політзанять із ними не проводилось. По-друге, простір для маневру був незрівнянно ширший.
Предки "човників" кінця вісімдесятих — початку дев'яностих років зухвало діяли на радянсько-китайському кордоні й за Сталіна, і за Хрущова. Особливу активність на цій ділянці виявляли азовські греки, заслані до Казахстану ще Сталіним і розконвойовані Хрущовим. У Середній Азії греки виконували функцію євреїв — посередничали в торговельних операціях на Великому Шовковому Шляху. Розрив відношень з Китаєм вони сприйняли як особисту трагедію.
Китайські товари, в основному мануфактуру, крепдешин, креп-сатин, креп-жоржет, шовк, чоловічі сорочки, носові хустки, парасольки від сонця, що розмокали від дощу, постачали до комісійних крамниць. В них ходила вся Москва. В обмін везли старі газети — китайцям на самокрутки. їх палили навіть в армії. Деяку кількість газет із портретами вождів міліція відбирала в поїздах. Решта благополучно проносилась через Джунгарський прохід.
Греки покинули радянську Середню Азію тим же шляхом. У китайських портах на них очікували грецькі консули, які видавали їм паспорти підданих Його Величності Басилевса Костянтина. Крім того, у греків були гроші. Тоді ж, у п'ятдесяті, Середню Азію покинули курди, свого часу заведені у радянське рабство одним із своїх вождів. Коли кочівників загнали у колгоспи, кілька тисяч невдоволених прорвалися через кордон разом з худобою і технікою.
Пересування комуністичним Китаєм не становило проблем: і в дев'яності роки у китайців немає паспортів. Квитки на поїзд або пароплав для трудового хліборобського чи скотарського населення недосяжні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна у натовпі», після закриття браузера.