Читати книгу - "Війна у натовпі"

Чому, питається, вона його не кидала? Відповідь проста: в умовах загального воєнного дефіциту покинутого чоловіка одразу ж підбере інша, більш вправна жінка. А в той же час їх емансиповані соплемінниці в Південному В'єтнамі роз'їжджали на моторолерах в яскравому тайванському і гонконгському ганчір'ї і були куди більш доступні. Якщо вірити американській пропаганді, розповсюдження венеричних захворювань у 1972 році д-сягло рівня 700 випадків на 1000 повій.

За часів війни з "В'єтмінем" співробітниці громадської служби французької армії, які мали охороняти моральний стан експедиційного корпусу, провідували всіх "нгa-кe" призовного віку" (туземок, які годилися в сожительниці) і вели з ними бесіди щодо моральних принципів. Тільки одні сенегальці могли дозволити собі забирати з собою назад до Африки всіх дітей відрізних матерів, якими вони обзаводилися у В'єтнамі.

Єдиною сферою, де неформальне статеве спілкування залишалось ще можливим, були громадські туалети. Коли у Хайфоні я присів над знайомою з дитинства діркою, увійшла в'єтнамка і, вклонившись мені, влаштувалася поруч. Я притьмом вискочив назовні, але жодних пояснювальних написів або знаків на туалеті не виявив. Тоді у В'єтнамі не було прийнято поділяти "місця загального користування" на чоловічі, жіночі і для начальства. Те ж саме коїлося і в Кореї чи в Китаї. В суворі роки "культурноїреволюції" навіть розстебнутий гудзик на блузі міг служити надійною ознакою роду занять її власниці. Проте у В'єтнамі такий пароль мені був невідомий.

Позатим, у В'єтнамі я відчував себе людиною не лише антропологічно, коли з висоти моїх ста шістдесяти п'яти сантиметрів був на голову вищий за весь базарний натовп, а й у фінансовому відношенні. На день я отримував вісім донгів, тоді як пляшка "Столичної" коштувала чотири. Кожного ранку до борту нашого теплоходу під'їжджав на моторолері розсильний з ресторану і починав вигукувати:

— Товалися, у меня все є!

Моторолер був обладнаний холодильником, так що горілка і закуски приємно освіжали навіть за найсильнішої спеки.

Якщо вірити очевидцям, коли я прів в Індокитаї, Індія виглядала як і в часи Афанасія Нікітіна — благословенною країною, яка купалася в молоці і меді. В Калькутті вечорами все населення міста висипало на вулиці й вмощувалося на дахах будинків, аби поспати, насолоджуючись нічною прохолодою.

Проїхати вулицями можна було тільки на велосипедах. М'ясо на базарних лотках у спеку не гнило, а в'ялилося, завдячуючи відсутності комах і високій температурі повітря, яку комахи не виносили. Очевидці при цьому мали зухвальство стверджувати, нібито у В'єтнамі також немає комарів. Та й, у порівнянні з В'єтнамом, в Індії було що купити. Відомий старий анекдот: якось, перебуваючи з візитом у Москві в роки товарного голоду, Індіра Ганді звернула увагу на натовп біля однієї з крамниць. Перекладач, не довго думаючи, брякнув правду:

— Босоніжки викинули.

— Такі у нас теж викидають, — зазначила Індіра.

Низькі ціни індійських базарів зіграли з моїм приятелем кепський жарт: він накупив перед своїм від'їздом купу костюмів, що мали цілком пристойний вигляд, але, потрапивши під дощ, вкривалися синіми плямами по контуру тіла і починали випромінювати приторні благовонні пахощі. Він придбав поховальний одяг.

Дмитро Корчинський

Будь-яке суспільство репресивне. Не репресії забезпечують стабільність, стабільність сама відрізає голови високим. Досконала стабільність — на цвинтарі. Репресивний апарат Сталіна був менший за брежнєвський і на порядок менший за сьогоднішній. Десяток есесівців тримав у покорі багатотисячні концентраційні табори. Ув'язнені самі підтримували порядок у бараках, самі себе охороняли, наглядали на роботах і добровільно йшли до газових камер.

Так функціонує суспільство. Не електричні млини перемелюють кістки репресованих, а відчужені форми.

В жилах культури циркулює кров, що повиливалася з трупів адептів. Ми і після перемоги залишимося у підвалах. Раз на місяць будемо робити наскоки на Кабмін чи на райпотребкооперацію, аби перевертати там меблі, палити папери, ставити голову Нацбанку обличчям до стіни й суворо запитувати: "Чому ж ти, сука, в танку не згорів?"

Спільнота повинна спілкуватися з більшістю через полюддя. Полюддя — єдина можлива форма оподаткування без посередництва бюрократії, без продукування відчужених форм. "І не врятує нечестя нечестивця".

Ми будемо прикрашати міста не будівлями, а руїнами. Мікельанджело вчить нас знищувати зайве. Міські ансамблі виграють, звільнившись від новобудов.

Полковник Боровець

КАЗАХСТАН

ХТО ТАКИЙ МЕНГІСТУ ХАЙЛЕ МІРІАМ?

Старшина з роти зенітників.

Усі прапорщики гребували ходити до офіцерської їдальні. Їли в солдатській за окремим столом. Тільки Жанабаєв і Кравцов з фінчастини, до речі, великого розуму мужик, їли в офіцерській їдальні і ходили у формі. Інші прапорщики мали звіроподібний вигляд — замащені на череві та на спині кителі, приплюснуті від спання на них кашкети. їх не допускали на будь-які інспекції і навіть на прості перевірки, залишали сидіти вдома.

На стадіоні здавали тактику. Перевіряючий подав команду "лягай". Прапорщик Рязанцев — личка "Борман" — ліг на спину, поклав автомат на живіт.

— Ви що, не знаєте, як виконується команда "лягай"?

— Я завжди так лягаю.

Всі прапорщики закінчували у Ленінську технікум зв'язку, навіть один таджик, який був начальником банно-прального комбінату і продавав простирадла. Їдуть на службу мотовозом, грають у кості на гроші, виграш пускають на випивку в Тюратамі — іншої форми спілкування між собою вони не визнавали.

Служба починалася з пошуків — щоб його продати? Коли нічого путящого не знаходилось, починали схиляти начальника речового складу до продажу танкової куртки — вона тягнула на два літри спирту. Тут же знаходили покупця і того, хто потайки запише цю куртку на свого командира. Наприклад, я, командир роти, виявляю, що за списком не вистачає 50 простирадел або 70 шинелей. Записуємо на лопуха-майора, начальника вузла зв'язку. Перевіряємо, коли проводилась остання звірка, якщо від того часу минуло вже два місяці, значить, це на тебе навісив сусід. Тож записуємо на лопуха: 70 мені, 30 прапорщику. Коли майор переводився в Москву, на ньому стільки висіло! Ну і що з того? Зняли з нього два оклади за недбайливість, та й по тому. Він трохи поскиглив, але що поробиш: скаржитись в Москву означає накликати на себе сувору перевірку. Списали.

Один прапорщик пристосувався обкрадати узбеків, які відсилали на батьківщину танкові куртки. Там вважалося престижним красуватися в них. Наш прапорщик викрадав куртки з посилок і замість них підкладав старі тілогрійки. Тривало це років зо три, перш ніж узбеки чергового призову розкусили трюк.

Якось прапорщик Стебунов проспав і запізнився на мотовоз. Треба було добиратися на попутних 40 кілометрів. Він вийшов