Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"

      Аліна.

    Стрімголов повернулася до свого будинку. Зачинила за собою вхідні двері. Потім повернулася до них знову й ще раз посмикала для перевірки. Мозок відчайдушно відмовлявся вірити, що за мною ніхто не женеться.

    Невже той здоровань дійсно хотів мене поцілувати? На підборідді ще й досі відчувається слід від його гарячих пальців. 

     Підставила долоні під проточну холодну воду на кухні. 

    Гарненько вмила обличчя й поглянула на своє відображення у дзеркалі. Щоки зарум’янені. Очі блищать. 

     “Аліно! Прийди до тями!”, - наказала собі до болю стискаючи залізну мийку. 

     Та як це зробити? Коли в своїй уяві  як мінімум вже цілувалася з ним, а як максимум стрибнула у ліжко…

    До реальності повернув стільниковий телефон, який залунав знайомою мелодією десь у іншій кімнаті. 

     Сім пропущених. Абонент - Ніка (*Вероніка) сестричка.

     Натиснула на виклик.

- Привіт! З тобою все гаразд? - Сходу занепокоєно запитала вона.

- Так! - Відповіла тихо зітхнувши. 

А чи це дійсно так? Під великим сумнівом…

- Ну слава Богу! - З полегшенням вигукнула Вероніка. - Ти мене так налякала. Хіба так складно взяти слухавку коли тобі телефонують?

- Вибач, вибач! - Поспіхом вимовила я, поглянувши на годинника.

- Як ти? 

- Все нормально! Купила будиночок, знайшла роботу! 

- Круто! - Радісним голосом промовила сестра. - Ілля запитував про тебе… - Продовжила вона тихо, наче промацувала мою реакцію на колишнього.

- І що саме його цікавило? - Серце зрадницьки пришвидшилося.

    Невже й справді бувшого нареченого цікавить моя подальша доля? Щось слабо віриться! 

- Та нічого такого! Як ти? Де ти? - Відповіла родичка.

- Маю надію ти не…

- Звичайно ні, за кого ти мене маєш! - Обурилася Ніка. - Особливо після того, як твоя  бувша подружка Інка виставила в Інсті фотки з обручкою.

- Навіть так! - Я гірко посміхнулася.

     Та, якщо вже бути відвертою, мене це геть не здивувало! Вона не я, міцно тримає за самі знаєте що, навряд чи втече! Тут варіант: злякався, не впевнений, що хочу прожити з тобою до кінця життя чи ще якась інша відмазка вже не прокатить.

- А ти? - Знову поцікавилася сестричка.

- В мене теж все гаразд! - Збрехала й не моргнула. 

- Справді?  І як його звати? - Залунав у слухавку її збуджений голос.

    Чому фраза “все гаразд” стійко асоціюється з хлопцем?

- Як звати? - Замислилася, та як на зло жодного чоловічого імені одразу не пригадала, щоб заспокоїти допитливу Вероніку. - Арт. 

    Присягаюся, це ім’я само випірнуло десь з глибин несвідомого. 

- Це скорочено від?...

- Ні це просто Арт! - Адже звідки мені знати такі подробиці. 

- А який він? - Нікуся намагалася видавити з мене максимум подробиць.

- Високий, майже під два метри, кремезний, красивий, сильний, класний, - почала перераховувати епітети, заплющивши очі, самі розумієте, кого  уявила в цей момент, - любить тварин… - Пригадала сьогоднішню сцену з котом і пультом, посміхнулася. 

- Ох! - Задоволено видихнула сестра. - Супер!

- Добре, люба, вибач, але вже маю йти.

- Звичайно, звичайно! Я ж все розумію! - Проспівала Ніка. - Я так рада, що в тебе все гаразд. А можна я мамі скажу?

- Думаю зарано так сильно форсувати події.

- Ясно. - Трішки з сумом у голосі відповіла Ніка. - Може ти й права, особливо після того що трапилося…

    Наче якщо відповім “ні”, то це її зупинить?  Впевнена, що вже до ранку вся рідня буде знати і вишикується в чергу за подробицями. Маю надію, що Нікуся не дофантазує те про що не знає.

     “От хто мене тягнув за язика?”, - висварила себе щойно відбила виклик.

     Та що вже тепер? Ну хоч Ви мене можете зрозуміти? До цієї розмови я була покинута майже перед вінцем наречена, яка втекла, щоб зализати свої рани деінде, щоб хоча б рідня не вважала мене невдахою. От чого терпіти ніколи не могла це жалості до себе… А зараз та, яка в найстисліший термін знайшла нову роботу, дім і хлопця… Останнє не зовсім так, але хто про це дізнається? 

    Рука сама потяглася до Інкиної сторінки в Інстаграм. 

    “Я йому сказала так…” 

    Підпис під фото її руки з каблучкою говорив сам за себе.

    “Та забирай! Такого точно не шкода!”, - скривилася я, хоч усередині й стислося все від неприємного щему. Але, хто старе пригадає… 

    Нехай минуле лишається в минулому!