Читати книгу - "Троща"

Отак під дощем я дошкутильгав до Дворища, звідки не чулося жодного руху. Залігши за кущами жовтої акації, я ще довго спостерігав за хутором, але не бачив ніде ні лялечки — чи більшовики так застрашили людей своїми ревізіями, чи дощ не пускав хуторян надвір. Аж раптом із найближчої хати вийшла… Зоня… Зонька… Зонюся, стала біля порога, виставила долоню під дощ і не знала, що далі робити, — йти чи вертатись. Я не наважився її гукнути чи, може, не зміг відтягти голосу. Зірвав із жовтої акації стручечка і, витрусивши з нього насіння, зробив пищика. Легенько подув.

Вона почула, почула, бо подивилася в мій бік. Довго придивлялася крізь дощову пелену до куща акації, з-за якого я махав їй рукою. Помітила, підійшла і злякалася.

— Ти-и-и?..

Зонька була блудною дівчиною, але зараз для мене не було кращої на світі.

— А казали, вас усіх постріляли.

— Видиш, живий…

— Ходи… Ходи до хати.

Я зрозумів, що москалі поїхали, зіпнувся на ноги й пішов за Зонькою. Вона сама була вдома. Її батько, якого всі називали Васютою, був ковалем у Купчинецькій кузні. Мати померла, коли Зонька була ще малою, хоч дехто з хуторян казав, що вона не померла, а «ділась». Через те й Зонька виросла вітряна, досі не вийшла заміж. Вона була гарненька з лиця, але через великі губи на Зоньку казали варґата[20]. У нас люди такі: якщо в когось великі вуха, то кажуть вухатий; якщо ніс — носатий, а як у дівчини великі очі, то назвуть окатою або й балухатою, наче це якийсь ґандж.

Спершу Зонька допомогла мені трохи обмитися, відтак перевдягнула в сухе. Принесла старий татів одяг і змусила надіти навіть підштаники, у яких я втопився. Коваль Васюта, як і годиться чоловікові його ремесла, був неабияким здоровилом, через те сорочка висіла на мені, як ведмежа шкура на зайцеві, хоч я теж удався нівроку. Поки Зонька смажила яєчню із салом, я глитав прямо з глечика квасне молоко і дивувався, чому вона така мовчазна.

— Що тут? — спитав я. — Москалі ревізію робили?

На всю хату шкварчало сало, Зонька мовби мене не чула.

— Чого ти мовчиш?

Вона стенула плечима, поставила переді мною на стіл яєчню й дивилася, як я їм. Було на що подивитися. Коли я витер хлібом рондель[21] до блиску, Зонька сказала, що годі вже наминати, бо може статися скрут кишок.

— Дайся на стрим! — застерегла вона. — Абись не заслабнув.

Я не наполягав, відчуваючи, що Зонька має дещо мені сказати, лиш чекає, поки переб’ю вовчий голод. Підживившись, я знов запитально подивився на неї.

— Знаєш що? — сказала Зонька. — Ми ще мусимо попарити тобі ноги.

На плиті вже парував баняк з окропом, вона вилила воду в мидницю[22] і сказала, щоб я устромив туди ноги, треба випарити мої вавки. Далі було таке, що в мене ледве не виступили сльози. Зонька мила мені ноги, як грішниця Марія Магдалина мила їх Ісусові, і так само, як Ісус простив Марії гріхи, я пробачив увесь блуд Зоньці. Хоча, спитати, хто я такий, щоб комусь відпускати гріхи?

— Ти така добра до мене, — розчулено сказав я.

— Чому до тебе? Я до всіх хлопців добра, — остудила мене Зонька. — Знаю, як вам тепер ведеться.

Хтось на моєму місці міг би забрати своє прощення назад, але я був удячний Зоньці за себе й за хлопців.

Вона взяла слоїк з горілчаним настоєм коров’яку і вимастила мені всі вавки на ногах.

— Зоню, кажи.

Зонька, скрививши великий рот, заплакала.

— Постріляли хлопців.

— Яких?

— Тих, що ховалися в трощі.

Я схилив голову, помовчав, потім спитав:

— Скількох?

— Тато видів, біля купчинецької сільради поклали на показ шістьох. Усі закривавлені, в болоті. Пригнали людей з Ішкова, Багатківець, Раковця, Соснова, щоб упізнавали. Тато знав чотирьох. Вони до нас заходили. Люди їх теж упізнали.

З розповіді Зоньки я зрозумів, що в очереті впали Стодоля, Голий, Шпак і Лоза. Неважко було здогадатися, що двоє невпізнаних — то провідник Корнило й Пластун. Отже, була надія, що, окрім мене, залишилися живими Сокіл, Місько й Сірко. Це якщо ніхто з них не потрапив до рук москалів.

Найдужче Зонька плакала за Стодолею. Казала, що він частіше за інших до них заходив і був найуважніший до неї. Мені то було трохи дивно чути, адже Стодоля мав наречену Михасю. Але я дорікнув собі за лукаву підозру, бо Стодоля мертвий лежав біля Купчинецької сільради, а Зонька опікувалася мною. Я сидів у теплі на ліжку, звісивши босі ноги, аж раптом вона підійшла і, взявши мою голову в руки, притисла до тугих теплих грудей.

— Господи, що з нами буде? Вони ж виб’ють усіх, — прошепотіла Зонька.

Її пальці м’яко перебирали мого чуба, і, хоч як було любо та затишно біля Зоньки, я вирішив не відлежуватися в хаті, а попросився перебути в стодолі, поки висохне моя вдяганка.

Зонька занесла в стодолу подушку і коца, постелила мені на сіні й сказала, що я можу спокійно відсипатися, вона пильнуватиме, хоч таким дощем ніхто сюди не прийде. Але який міг бути спокій, коли провідник Корнило, Пластун, Стодоля, Голий, Шпак і Лоза лежали мертві біля Купчинецької сільради… Це була зрада. «Хто? Хто?» — свердлила мене невідчепна думка, і навіть тоді, коли я, знеможений, впадав у сон, у голові пульсувало: хто, хто, хто? Невідомо, що сталося з Міськом, Соколом і Сірком. Я мусив мати хоч якийсь здогад, хто всипав трощу, аби вирішити, що мені робити далі й куди спершу податися.

Скрипнули двері, рука моя лягла на череп гранати, хоч я сподівався, що це Зонька принесла мені підвечірок. Але у проймі дверей виросла кремезна чоловіча постать, я впізнав коваля Васюту.

— Живий? — спитав він глухим голосом.

— Дякувати Богу, — сказав я.

Васюта приніс мені гарячої бульби, хліба, кусень сала і часничину. Сів коло мене на сіні, мовчав.

— Їж, — нарешті озвався. І так само, як Зонька, не поспішав з розмовою, поки я не впорав вечерю.

У стодолі було сутінно, та я бачив, як на його темному лиці ворушаться жовна, наче Васюта теж щось жував і не міг проковтнути.

— Є ще одна сумна новина, — спроквола почав він. — Ну, тепер