Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

«Ні, тепер з’явилася ще одна, — подумала дівчина і поглянула на крихітку Маргарет, — ти».

Під світлом єдиної лампи, яка ще горіла, Роза стояла і роздивлялася світле і ніжне волосся дитини. Повіки все ще були підпухлі після болю при народинах. Дівчина дивилася на п’ять маленьких пальчиків, чудову округлість бездоганної ручки, заплямованої хіба лише маленькою родимкою у формі серденька на зап’ястку.

«То ось яке воно — нове життя, — подумала Роза, дивлячись на спляче немовля, — таке рум’яне, таке тепле».

Вона поклала долоню на маленькі груди і крізь рушник відчула биття її серця, швидкого, як у пташки.

«Яка чудова дівчинка, — подумала Роза, — моя Меггі».

Раптово двері відчинилися й випустили трохи світла у коридор. Сестра Пул вийшла з кімнати і зачинила за собою двері. Вона зупинилась і з подивом поглянула на Розу, наче не очікувала її тут побачити.

Боячись найгіршого, Роза питально вигукнула:

— Моя сестра?

— Вона ще жива.

— А її стан? Вона буде?..

— Кровотечу зупинено, це все, що я можу вам сказати, — різко кинула сестра Пул. — А тепер віднесіть дитину до палати. Там тепліше, а тут протяг. Це не місце для новонародженої.

Вона повернулася і швидко пішла коридором.

Роза і сама тремтіла. Вона поглянула на Меггі й подумала: «Так, тут надто холодно для тебе, бідолашна дитинко». Дівчина віднесла немовля до загальної палати і сіла на свій старий стілець коло порожнього ліжка Аурнії. Вона не спала, ніч спливала, а дитина дивилася свої перші сни у неї на руках. Вітер рвався у вікна, дощ зі снігом стукали по склу, а новин про стан Аурнії все ще не було.

Із вулиці почувся гуркіт коліс по бруківці. Роза визирнула у вікно. У двір заїхав і зупинився фаетон, навіс приховував обличчя кучера. Кінь зненацька налякано захропів і забив копитом, наче хотів утекти від якоїсь невідомої загрози. За секунду Роза побачила, що так налякало тварину. Великий вуличний пес біг подвір'ям, його силует рішуче рухався бруківкою, яка блищала від дощу та снігу.

— Міс Конноллі.

Заскочена зненацька Роза повернулась і побачила Аґнес Пул. Жінка просковзнула до палати так тихо, що дівчина не почула її наближення.

— Дайте мені дитину.

— Але вона так міцно спить.

— Ваша сестра не в змозі годувати дитину. Вона надто слабка. Я дозволила собі домовитися про неї.

— З ким домовитися?

— По неї приїхали з дитячого притулку. Вони знайдуть їй годувальницю. А можливо, навіть гарний дім.

Роза дивилася на медсестру, не вірячи своїм вухам.

— Але ж вона не сирота! У неї є матір!

— Матір, яка, скоріше за все, не виживе, — сестра Пул простягла свої руки, як хижі лапи, — дайте дитину мені. Це заради її ж блага. Ви, певна річ, не зможете подбати про неї належним чином.

— У неї також є батько. Ви не спитали його.

— І як би я це могла зробити? Він навіть не потурбувався з’явитися.

— Аурнія згідна на це? Дайте мені з нею поговорити.

— Вона непритомна і не зможе нічого сказати.

— Тоді я скажу за неї. Це моя племінниця, міс Пул, член моєї родини, — Роза міцніше притиснула дитину, — і я не віддам її сторонній людині.

Обличчя Аґнес Пул було жорстким і рішучим. Роза злякалася, що медсестра збирається вирвати немовля з її рук. Натомість жінка повернулася і пішла з палати геть, її спідниця клацала застібками з кожним кроком. Потім гучно зачинилися двері.

Було чутно, як на лікарняному подвір'ї кінь нервово стукав копитами по бруківці.

Роза знову підійшла до вікна і побачила, як Аґнес Пул вийшла з тіні хідника і підійшла до фаетона, який чекав на неї, щоб поговорити з тим, хто був усередині. За мить кучер змахнув батогом, і кінь побіг уперед. Коли екіпаж зник за брамою, Аґнес Пул залишилася стояти на самоті, її темний силует окреслювався на тлі блискучої бруківки подвір’я.

Роза поглянула на немовля і побачила у сплячому обличчі зменшену копію своєї любої сестри.

Ніхто тебе у мене не забере. Принаймні поки я дихаю.

5

— Дякую вам, докторко Айлс, що так швидко знайшли час для зустрічі.

Джулія опустилася на стілець в офісі медичної експертки. Вона потрапила до цього охолодженого приміщення просто з-під пекучого сонця і тепер дивилася на жінку з іншого боку столу, цілком розслаблену в прохолодному середовищі. Окрім зображень квіточок у рамках, що висіли на стіні, офіс Мори Айлс був напрочуд діловим: теки та записники, мікроскоп та стіл, на якому не було місця безладу. Джулії було незручно на стільці, вона почувалася наче під лінзою мікроскопа.

— Можливо, до вас нечасто звертаються з такими проханнями, але мені справді потрібно знати. Заради власного спокою.

— Вам треба було поговорити з докторкою Петрі, — сказала Айлс. — Скелет — це справа судової антропології.

— Я тут не через скелет. Я вже розмовляла з докторкою Петрі, але вона не сказала мені нічого нового.

— То чим я вам можу допомогти?

— Коли я купувала будинок, агентка з продажу розповіла мені, що попередньою власницею була старша жінка, яка померла вдома. Усі вважали, що смерть була природна. Але кілька днів тому сусіди згадали, що довкола сталося кілька нічних крадіжок зі зломом. А минулого року бачили чоловіка, який їздив дорогою то вгору, то вниз, наче придивлявся до будинків. Тож тепер я починаю думати: що, як...

— Що, як це була не природна смерть? — закінчила за неї Айлс. — Саме це ви хотіли запитати, чи не так?

Джулія зустрілася поглядом із судовою експерткою.

— Так.

— Боюся, що не я