Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Але ж мав зберегтися звіт, правда? Там же має бути вказана причина смерті?

— Мені потрібно знати ім’я померлої.

— Воно в мене ось тут, — Джулія потягнулася до своєї сумочки і витягла звідти кілька фотокопій, які простягнула докторці Айлс. — Це її некролог із місцевої газети. Її звали Гільда Чемблетт. А це всі газетні вирізки, які я змогла про неї знайти.

— То ви вже покопалися в цьому?

— Це було у мене на думці весь час, — Джулія стримано посміхнулася, — до того ж цей скелет на моєму подвір'ї... Я трохи занепокоєна, що дві різні жінки померли тут.

— Але між їхніми смертями принаймні сто років.

— Саме минулорічна мене турбує. Особливо після того, як сусіди розповіли мені про пограбування.

Айлс кивнула.

— Я теж вважаю, що тут є про що замислитись. Зараз пошукаю звіт, — вона вийшла з офісу і повернулася за кілька хвилин з текою.

— Розтин робив доктор Костас, — сказала експертка, сіла за свій стіл і розгорнула теку. — Чемблетт Гільда, дев’яносто два роки, знайдена на задньому подвір’ї свого маєтку у Вестоні. Тіло знайшов родич, який був у від’їзді і не навідувався до неї три тижні. Через це неможливо точно встановити, коли саме настала смерть, — Айлс перегорнула сторінку і трохи помовчала. — Світлини не з приємних. Вам не обов’язково їх дивитись.

Джулія ковтнула слину.

— Ні, я не буду. Можливо, ви б могли просто зачитати висновок?

Айлс пробігла поглядом сторінку з висновком і підвела очі.

— Ви впевнені, що хочете це почути?

Джулія кивнула, і Айлс почала читати вголос:

— Тіло було знайдене у положенні горілиць, оточене високою травою, яка не давала змоги побачити його з відстані більшої, ніж два метри...

«Той самий бур’ян, з яким я боролася, — подумала Джулія. — Я виривала ту траву, яка приховувала тіло Гільди Чемблетт».

— Шкіра чи м’які тканини не збереглися неушкодженими на відкритих ділянках. Фрагменти одягу, які були частиною бавовняної сукні без рукавів, збереглися на тулубі. На шиї добре проглядався шийний відділ хребта, м’які тканин не збереглися. Товстий і тонкий кишечник майже повністю відсутні, а легені, печінка та селезінка, які збереглися, мають пошкодження з рваними краями. Цікаві ворсисті розпатлані жили, імовірно, нервові та м’язові фібри, які знайдено на кінцівках усіх суглобів. Такі самі ворсисті розриви має окістя черепа, ребер і кісток кінцівок. Навколо трупа помітні чисельні пташині випорожнення, — Айлс підвела очі, — імовірно, воронячі.

Джулія подивилася на неї:

— То ви кажете, що це зробили ворони?

— Такі знахідки не рідкість. Загалом птахи — доволі поширена причина пошкоджень на тілах після смерті. Навіть миловидні маленькі співочі пташки клюють та розтягують шкіру небіжчиків. А ворони значно більші, ще й м’ясоїдні, тож вони дуже швидко можуть перетворити труп на скелет. Вони пожирають усі м’які тканини, але не можуть повністю відірвати нервові фібри чи сухожилля. Ці жили дуже добре прикріплені до суглобів і залишаються обтріпаними після багаторазових клювків. Ось чому доктор Костас називає їх ворсистими, — бо їх сильно розтріпали ворони, — Айлс згорнула теку. — Ось і весь звіт.

— Але ж ви так і не назвали мені причину смерті.

— Лише тому, що її неможливо визначити після трьох тижнів розкладання і пошкоджень, яких заподіяли падальники.

— То ви навіть приблизно не знаєте?

— Їй було дев’яносто два. Стояло спекотне літо, а вона була сама на подвір’ї. Було б логічним припустити, що у неї прихопило серце.

— Але ви не можете бути впевненими.

— Ні, не можемо.

— То це могло б бути...

— Убивство? — Айлс поглянула на Джулію впритул.

— Вона жила сама і була беззахисною.

— У будинку не було знайдено слідів проникнення. Жодних ознак пограбування.

— Можливо, убивця не мав крадіжку за мету. Він міг цікавитися саме нею. І тим, що він міг заподіяти саме їй.

Айлс тихо сказала:

— Повірте мені, я розумію, про що ви думаєте. Що вас лякає. За свою кар’єру я бачила багато того, що одні люди можуть заподіяти іншим. Жахливі речі, які спонукають замислитися над тим, що таке людяність і чим ми кращі за диких тварин. Але саме ця смерть не викликає у мене жодної тривоги чи занепокоєння. Такі речі трапляються надто часто. Знаєте, коли йдеться про жінку, якій було дев’яносто два роки і яку знайшли на власному подвір’ї, убивство — це далеко не перша річ, яка спадає на думку, — Айлс деякий час дивилась на Джулію. — Але, я бачу, вас це не задовольняє.

Джулія зітхнула.

— Я не знаю, що думати. Я вже шкодую, що взагалі купила цей будинок. Жодної ночі не спала нормально, відколи переїхала туди.

— Ви живете там дуже недовго. Переїзд на нове місце — це завжди стрес. Вам потрібен деякий час, щоб звикнути. Завжди є адаптаційний період.

— У мене були сновидіння, — сказала Джулія.

Айлс не видавалася враженою, що не дивно. Це була жінка, яка щоденно порсалася у трупах, жінка, яка свідомо обрала таку професію, від якої більшості людей снилися б жахіття.

— Які саме сновидіння?

— Уже три тижні я їх бачу майже щоночі. Я все ще сподіваюся, що вони минуть. Що це просто шок від тих кісток, які я знайшла в саду.

— Від такого кому завгодно снитимуться жахіття.

— Я не вірю у привидів. Справді не вірю. Але я відчуваю, наче вона хоче поговорити зі мною. Попросити мене щось зробити.

— Померла власниця? Чи скелет?

— Я не знаю. Хтось.

Обличчя Айлс залишалося незворушним. Якщо вона і вважала Джулію несповна розуму, то ніяк це не виказала. Але те. що вона сказала, не лишало сумнівів щодо її ставлення до цієї справи,