Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Не впевнена, що зможу вам допомогти, Я лише патолог і вже виказала вам свою професійну думку.

— Але ж, на вашу професійну думку, ще залишається вірогідність того, що це було вбивство, чи не так? — наполягала Джулія. — Ви не можете це виключити.

Айлс вагалася.

— Ні, — нарешті визнала вона, — не можу.

Тієї ночі Джулії снилися ворони. Сотні птахів сиділи на сухому дереві, дивилися на неї жовтими очима. Чекали.

Перелякана, вона прокинулася від пронизливого каркання і, розплющивши очі, побачила світло раннього ранку крізь своє незавішене вікно.

Пара чорних крил, розправлених, наче дві коси, кружила небом. Потім з’явилася ще одна. Джулія злізла з ліжка і підійшла до вікна.

Дуб, на якому сиділи ворони, не був сухим, як в її сні. Навпаки, він був укритий пишним літнім листям. Щонайменше кілька десятків ворон зібралися там на своєрідну воронячу нараду. Вони скидалися на невідомі науці чорні плоди на гілках, каркали та шаруділи своїм блискучим пір’ям.

Джулія бачила птахів на цьому дереві раніше і була впевнена, що це ті самі ворони, що бенкетували на трупі Гільди Чемблетт минулого літа. Ті самі птахи, що клювали та розтягували своїми гострими дзьобами її шкіру, залишаючи лише обривки нервів і сухожилля.

І ось вони знову тут, вишукують нову плоть, якою б можна було поласувати. Вони знали, що вона спостерігає за ними, і споглядали її з моторошним розумінням в очах, наче усвідомлювали, що це лише питання часу.

Вона відвернулася і подумала, що треба буде повісити якісь фіранки на це вікно.

На кухні Джулія заварила каву й намастила тости маслом і джемом. Ранкова імла надворі починала розсіюватися, і день обіцяв бути сонячним. Гарна погода, щоб розкидати черговий мішок компосту і удобрити брикетом торф’яного моху квітник біля струмка. Незважаючи на біль у спині після того, як учора вона клала кахель у ванній, Джулія не бажала марнувати жодного дня з гарною погодою.

«Тобі виділені лічені посівні сезони в житті, — думала вона. — І коли літо мине, його вже не повернути, — вона вже занапастила забагато літ. — Це літо моє!»

Знадвору почувся вибух каркання та плескання крил. Джулія визирнула у вікно. Раптово всі птахи одночасно здійнялись у повітря і полетіли геть. Потім вона спрямувала погляд на дальній кут подвір’я, униз до струмка, і зрозуміла, чому ворони полетіли так різко.

На межі її власності стояв чоловік. Він дивився на її будинок.

Вона кинулася подалі від вікна, щоб він не міг її побачити. Відтак підкралася і нишком визирнула надвір. Він був худий і темноволосий, вдягнений у сині джинси й коричневий светр — те, що треба для ранкової прохолоди. Над травою ще висіла легка вранішня імла і гнучко звивалася довкола його ніг.

«Зроби хоч крок на мою власність, — подумала жінка, — і я викличу поліцію!»

Він зробив два кроки у напрямку її будинку.

Джулія побігла через кухню і схопила бездротовий телефон. Вона ще раз поглянула у вікно, але чоловіка більше не було видно. Потім щось пошкрябалось у двері кухні, й вона мало не випустила з рук телефон.

Там же зачинено, правда? Я ж замикала двері вчора ввечері?

Вона набрала 911.

— Маккою, — почулося знадвору, — нумо, хлопчику, ходімо звідси!

Знову подивившись у вікно, Джулія побачила чоловіка, який раптово з’явився з високого бур’яну. Щось прокладало її ґанком, а потім показався золотистий лабрадор і побіг через подвір’я, наздоганяючи чоловіка.

— Оператор екстреної служби.

Джулія поглянула на слухавку в руці. О боже, яка вона дурна! — Вибачте, — сказала вона, — я набрала вас помилково. — Усе добре, мем? Ви впевнені?

— Так, я у повному порядку. Просто випадково натиснула кнопку швидкого набору. Дякую! — Джулія відключилася і знову подивилась у вікно. Чоловік нахилився й пристібав поводок до нашийника собаки. Коли він випрямився, то побачив Джулію у вікні. Їхні погляди зустрілись, і чоловік помахав їй рукою.

Вона відчинила двері кухні і вийшла на вулицю.

— Перепрошую, — крикнув чоловік, — я не мав на думці вдертися до ваших володінь, але він втік від мене. Він гадає, що Гільда все ще живе тут.

— Він бував тут раніше?

— О, так! Вона завжди мала коробку собачого печива для нього, — він розсміявся. — Маккой ніколи не забуває безкоштовну їжу.

Джулія пішла схилом до чоловіка. Він її більше не лякав. Вона не могла уявити ґвалтівника чи вбивцю власником такого дружнього собаки. Пес витанцьовував на поводку, коли вона підійшла до нього з наміром познайомитися.

— Ви нова власниця, я правильно розумію? — запитав чоловік.

— Джулія Гемілл.

— Том Пейдж. Я живу трохи нижче дорогою, — він потиснув їй руку, а потім згадав про пластиковий пакет, що тримав, і знічено усміхнувся, — ой, собачі справи. Я намагаюся прибирати за ним.

«То ось чому він раптово з’явився з бур’яну — він просто нахилявся, щоб прибрати за собакою».

Пес нетерпляче гавкнув і застрибав на задніх лапах, благаючи Джулію звернути на нього увагу.

— Маккою, припини, — Том смикнув за поводок, і пес підкорився.

— Маккой, як «Справжня Маккой»? — спитала жінка.

— Ні, як доктор Маккой.

— А, «Стар трек».

Він відповів сором’язливою усмішкою.

— Я гадаю, це видає мій вік. Страшно уявити, скільки сучасних дітлахів ніколи не чули про доктора Маккоя. Це змушує мене почувати себе доісторичним створінням.

Але Джулія подумала, що він зовсім не старий. Можливо, сорок з невеличким гаком. Хоча крізь вікно її кухні його волосся і здалося темним, але тепер, коли Джулія була ближче, вона розгледіла сиві пасма, а темні очі, змружені від світла ранкового сонця, оточували зморшки — сліди сміху.

— Я радий, що хтось нарешті купив маєток Гільди, — сказав чоловік і подивився на будинок. — Він був таким самотнім увесь цей час.

—