Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Вона справді вже не могла підтримувати його належним чином. Це подвір’я було надто великим для неї, але вона була затятою господинею і нікому іншому не дозволяла працювати тут, — Том поглянув на плями оголеної землі, де було ексгумовано кістки, — інакше цей скелет давно б уже знайшли.

— Ви чули про це?

— Як і всі довкола. Я приходив кілька тижнів тому подивитися, як вони риють. У вас тут була ціла команда.

— Я вас не бачила.

— Не хотів здатися надто допитливим, але мені було цікаво, — чоловік подивився на неї, його погляд змусив її зніяковіти, наче його очі зондували її мозок. — Як вам сусіди? — спитав Том. — Я не маю на увазі скелетів.

Джулія охопила себе руками, рятуючись від ранкової прохолоди.

— Я не знаю.

— Ще не вирішили?

— Знаєте, мені подобається Вестон, але трохи моторошно через ці кістки. Розуміння, що вони були тут поховані всі ці роки. Через це почуваюся... — Джулія знизала плечима, — мабуть, самотньою, — вона подивилася туди, де була могила. — Я б хотіла знати, ким вона була.

— В університеті вам не можуть допомогти?

— Вони вважають, що це могила початку дев’ятнадцятого сторіччя. Її череп був проламаний у двох місцях, а поховали її без зайвої турботи. Просто загорнули у звірячу шкіру і кинули в землю без жодних церемоній. Наче хотіли якомога скоріше її позбутися.

— Проламаний череп і швидке поховання. Як на мене, скидається на жахливе вбивство.

Вона подивилась на Тома.

— Я теж так гадаю.

Вони трохи помовчали. Імла майже зникла, а на деревах щебетали пташки. Цього разу не ворони, а співочі, вони граційно перепурхували з гілки на гілку.

«Дивно, — думала Джулія, — як швидко зникли ворони».

— Це не ваш телефон дзвонить? — спитав Том.

Тепер і вона почула дзвоник, що лунав з будинку.

— Я краще відповім.

— Був радий познайомитися, — крикнув він, коли вона вже бігла сходинками ґанку.

Коли Джулія опинилась у кухні, він уже крокував геть, тягнучи за собою на поводку Маккоя, що відчайдушно пручався. Вона вже не пам’ятала його прізвища. Була в нього обручка чи ні?

Телефонувала Вікі.

— То що там було в минулому випуску «Майстринь ремонту»? — спитала вона.

— Я поклала кахель на підлогу у ванній вчора ввечері, — погляд Джулії все ще був спрямований у сад, де коричневий светр Тома розчинявся в затінку дерев. Вона подумала, що це, певно, його улюблений светр. Ти не з’являєшся на людях вдягненим у щось старе, якщо тільки не маєш сентиментальної прив’язаності до цієї речі. Це робило Тома ще більш привабливим. Це і його собака.

— ...і я справді вважаю, що ти маєш почати з кимось зустрічатися.

Увага Джулії знову повернулась до розмови з Вікі.

— Що?

— Я знаю про твоє ставлення до побачень наосліп, але цей хлопець справді гарний.

— Більше жодних адвокатів, Вікі!

— Не всі вони такі, як Річард. Деякі надають перевагу справжнім жінкам, замість усіляких там Тіфані. Яка, до речі, має татуся-велике цабе у «Морган Стенлі». Тож не дивно, що вона матиме пишне весілля.

— Вікі, мені справді ні до чого слухати ці подробиці.

— Я вважаю, що хтось має прошепотіти у вушко її татуся і розповісти йому, що за невдаха збирається одружитися з його маленькою дівчинкою.

— Мені треба йти. Я була у саду, і руки геть брудні. Зателефоную тобі пізніше, — Джулія поклала слухавку і миттєво відчула провину за цю маленьку безневинну брехню. Але сама лише згадка про Річарда кидала тінь на весь її день, тож вона не бажала нічого про нього чути. Краще вже піти розкидати добриво.

Вона взяла садовий капелюх і рукавички, знову вийшла на подвір’я і поглянула у бік струмка. Тома-у-коричневому-светрі вже не було видно, і жінка раптом усвідомила, що шкодує про це.

Тебе щойно один чоловік покинув. А ти вже прагнеш, щоб твоє серце розбив інший?

Джулія взяла лопату, тачку і поїхала схилом униз до старовинного квітника, який вирішила оживити. Грюкаючи тачкою, йшла по траві і уявляла, скільки разів стара Гільда Чемблетт ходила цією зарослою стежиною. Можливо, вона вдягала капелюха, як Джулія, можливо, зупинялась і слухала спів пташок, можливо, звертала увагу на те, яка крива гілка дуба.

Чи знала вона, що той липневий день стане її останнім на цій землі?

Тієї ночі вона була надто виснажена, щоб готувати щось складніше за смажений сендвіч із сиром і томатний сік. Джулія вечеряла за кухонним столом, де перед нею були розкладені фотокопії газетних вирізок про Гільду Чемблетт. Статті були короткі, повідомляли лише про те, що стара жінка була знайдена на своєму подвір’ї, і це не було насильницькою смертю. У дев’яносто два ти вже живеш у борг. «Яка смерть може бути кращою, — цитувалося одного з сусідів, — ніж літнього дня у власному саду».

Вона прочитала некролог:

«Гільда Чемблетт, довгожителька Вестону, штат Массачусетс, була знайдена мертвою на своєму подвір’ї двадцять п’ятого липня. В офісі медичної експертизи її смерть прокоментували, як «швидше за все, з природніх причин». Останні двадцять років удова, була відома у садівницьких колах і знана як ентузіаст садівництва, яка полюбляє іриси і троянди. У неї залишився двоюрідний брат Генрі Пейдж з Айлсборо, штат Мен, і племінниця Рейчел Шоррі з Роанока, штат Вірджинія, а також дві внучатих племінниці і внучатий племінник».

Телефонний дзвінок змусив її розлити томатний сік на папір. Джулія була впевнена, що це Вікі, можливо, дивується, чого це вона досі не передзвонила. Вона не хотіла розмовляти з Вікі, не хотіла слухати новини про грандіозні плани весілля Річарда. Але, якщо не відповісти зараз, Вікі все одно телефонуватиме пізніше.

Джулія підняла слухавку:

— Алло.

Чоловічий голос, скрипучий од віку, запитав: