Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Чи це Джулія Гемілл?

— Так, це я.

— Генрі Пейдж. Я двоюрідний брат Гільди. Чув, ви знайшли якісь старі кістки в її саду.

Джулія повернулася до кухонного столу і швидко передивилася некролог. Пляма томатного соку була якраз на абзаці про родичів Гільди. Вона розмазала сік і змогла побачити ім’я.

...залишився двоюрідний брат Генрі Пейдж з Айлсборо, штат Мен...

— Мене дуже цікавлять ці кістки, — сказав він. — Розумієте, я займаюся історією нашої родини, — і додав із фирканням, — бо більше ніхто, чорт забирай, цим не цікавиться.

— Що ви можете розповісти мені про ці кістки? — спитала Джулія.

— Геть нічого.

— То чому ви мені телефонуєте?

— Я зараз цим займаюся, — пояснив Генрі. — Коли Гільда померла, вона залишила біля тридцяти коробок старих паперів і книжок. Вони більше нікому не були потрібні, тож потрапили до мене. Визнаю, я просто склав їх на купу і не дивився на них увесь цей рік. Але коли почув про ті таємничі кістки, то подумав, що про них може бути щось у тих коробках, — він помовчав. — Усе це вам цікаво, чи мені варто замовкнути й покласти слухавку?

— Я слухаю.

— Це вже більше, ніж робить уся моя родина. Їм би завжди швидше, швидше, швидше до свіжих речей.

— То що з тими ящиками, містере Пейдж?

— А, так! Я надибав деякі цікаві документи, які мають історичну цінність. Здається, я знайшов ключ до розгадки. Маю на увазі, кому належать ті кістки.

— Що в тих документах?

— Там листи й газети. Вони всі тут, у моєму будинку. Ви можете поглянути на них, коли забажаєте прибути до штату Мен.

— Це вкрай довга подорож, вам не здається?

— Ні, якщо вам справді цікаво. Мені байдуже, з вами чи ні. Але йдеться про ваш будинок, про людей, які колись там жили. Я вважаю, що ви захопитеся цією історією. Я вже захопився. Це звучить дивно, але я маю газетні статті, які це доводять.

— Які саме статті?

— Про жахливе вбивство жінки.

— Де? Коли?

— У Бостоні. Це сталося восени 1830 року. Якщо ви приїдете у Мен, міс Гемілл, то самі зможете прочитати документи. Про Олівера Венделла Голмса та про Вестендського Женця.

6

Роза накинула хустку на голову, загорнулась у неї міцніше, щоб сховатися від холоду листопада, і вийшла надвір. Вона залишила маленьку Меггі жадібно смоктати груди іншої молодої матері, яка лежала у тій самій палаті, а сама, уперше за два дні, вийшла з лікарні надвір. Незважаючи на те, що нічне повітря було вологе від туману, вона вдихала його з почуттям полегшення. Приємно було вийти, бодай ненадовго, з тієї жахливої кімнати, переповненої хворими жінками, які вили від болю. Роза затрималася на вулиці, глибоко дихаючи, щоб вичистити міазми хвороби зі своїх легенів, відчути запах ріки та моря, послухати гуркіт екіпажа, який промчав у тумані.

«Я так довго була зачинена з жінками, які помирають, — думала дівчина, — що забула, як це — ходити серед живих».

Вона швидко пішла у до кісток пронизливий туман, звук її кроків відбивався від цегли, скріпленої вапняним розчином. Лабіринтом вулиць дівчина просувалась у напрямку верфі. Цієї похмурої ночі Роза зустріла кілька перехожих і загорнулась у свою хустину щільніше, наче це плащ, який міг зробити її невидимою для очей, які дивилися б на неї з ворожими намірами. Дівчина прискорила крок, і її дихання звучало надзвичайно гучно в тумані, що ставав дедалі густішим з наближенням до порту. А потім, крізь звук власного дихання, вона почула кроки позаду себе.

Роза зупинилася і повернулась.

Звучання кроків наближалося.

Дівчина почала задкувати, серце несамовито стукало у грудях. Крізь туман, що обвивав її, крізь темряву, яка видавалася твердою, щось прямувало просто на неї.

І раптом почувся голос:

— Міс Розо! Міс Розо, це ви?

Уся напруга миттєво спала. Вона тяжко зітхнула, коли побачила неохайного підлітка.

— Чорт забирай, Біллі! Я надеру тобі вуха!

— За що, міс Розо?

— За те, що мало не до смерті налякав мене.

З його жалісного погляду було зрозуміло, що її погрози не були порожніми словами для хлопця.

— Я не хотів, — проскиглив він. І це, звісно, було правдою, підліток не відповідав за половину своїх вчинків.

Усі знали Тупого Біллі, і всім його було шкода. Він постійно вештався й докучав мешканцям Вест-Енду, тинявся клунями та стайнями у пошуку місця для ночівлі, випрошуючи їжу чи бодай якісь недоїдки в жалісливих домогосподарок чи торговців рибою.

Біллі витер обличчя брудною долонею і проскиглив: — Тепер ви гніваєтеся на мене, так?

— Що ти робиш надворі в таку годину?

— Шукаю своє цуценя. Воно загубилося.

Більше схоже, що втекло. Якщо цуценя має бодай дещицю розуму.

— Тоді добре. Сподіваюся, ти його знайдеш, — сказала Роза і повернулася, щоб продовжити свій шлях.

Хлопець пішов слідом.

— А ви куди ідете?

— По Ебена. Він має прийти в лікарню.

— Навіщо?

— Бо моя сестра дуже хвора.

— Що з нею?

— Її лихоманить, Біллі.

Після тижня, що вона провела у палаті, Роза зрозуміла, що на них очікує попереду. Того ж самого дня, коли Аурнія народила крихітку Меггі, її живіт почав пухнути, з матки витікала огидна смердюча рідина. Роза усвідомлювала, що це, швидше за все, початок кінця. Вона бачила так багато молодих матусь, які померли у палаті від родильної гарячки. Вона бачила співчутливий погляд сестри Робінсон, який казав: «Нічого неможливо вдіяти».

— Вона помре?

— Я не