Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Я боюся мертвих людей. Коли був малим, я бачив свого татка мертвим. Вони хотіли, щоб я його поцілував, хоча його шкіра була спалена. Але я не зробив цього. Я вчинив погано, що відмовився?

— Ні, Біллі. Я завжди знала тебе як гарного хлопчика.

— Я не хотів торкатися його. Але він був моїм татком, і вони казали, що я мушу.

— Ти не міг би розповісти мені про це іншим разом. Я поспішаю.

— Я знаю. Бо вам треба покликати містера Тейта.

— То йди шукай своє цуценя. Чому ти не йдеш? — вона рушила швидше з надією, що цього разу хлопчик не піде за нею.

— Він не у мебльованих кімнатах.

Розі знадобилось кілька кроків, щоб усвідомити, що саме Біллі щойно сказав.

— Що?

— Містер Тейт, він не у пансіоні місіс О’Кіф.

— Звідки ти знаєш? Де він?

— Я бачив його у «Русалці». Містер Сітерлі дав мені шматок пирога з ягням, але наказав з’їсти його надворі, у провулку. Тоді я й побачив, як містер Тейт заходив усередину. Він навіть не привітався.

— Ти впевнений, що то був саме він, Біллі? Чи він ще там?

— Якщо дасте чверть долара, я відведу вас.

Роза відмахнулася:

— Я не маю чверті долара. І я знаю дорогу.

— Бодай дев’ятипенсовик?

Вона пішла вулицею.

— Також не маю.

— Хоча б великий цент. Чи пів цента?

Роза покрокувала геть і зітхнула з полегшенням, позбувшись надокучливого хлопчини. Усі її думки були про Ебена, про те, що вона йому скаже. Уся лють, яка накопичувалася в ній на свояка, зараз несамовито кипіла.

Незабаром дівчина дісталася «Русалки» і була готова стрибнути на Ебена, наче кішка, і вчепитися нігтями у його обличчя. Вона зупинилась перед входом і зробила кілька глибоких вдихів. Крізь вікно Роза бачила тепле світло каміна і чула крики та регіт. Була спокуса просто піти геть, залишивши його наодинці з випивкою. Аурнія б і так ніколи не дізналася.

Це його остання можливість попрощатися. Ти мусиш це зробити.

Роза штовхнула двері й увійшла до таверни.

Спека від полум’я змусила її відчути поколювання на замерзлих щоках. Вона постояла біля дверей, роздивилася приміщення, де відвідувачі сиділи за столами чи товклися коло бару. За столом у кутку жінка в зеленій сукні з розпатланим чорним волоссям голосно сміялася. Кілька чоловіків повернулися і витріщилися на Розу. Їхні погляди змусили її щільніше запахнути хустину, незважаючи на люту спеку.

— Хочете чогось? — спитав її чоловік, що стояв за барною стійкою. Вона подумала, що це і є містер Сітерлі, який пригостив Тупого Біллі шматком пирога з ягням, без сумніву, лише задля того, щоб здихатися хлопця. — Міс? — знову гукнув чоловік.

— Я шукаю одну людину, — відповіла Роза. Її погляд знову зупинився на жінці в зеленій сукні. Чоловік, що сидів поруч із нею, повернувся і кинув на дівчину презирливий погляд.

Вона підійшла до їхнього столу. Роздивилася жінку ближче й побачила, яка вона насправді відразлива. На корсеті її сукні були плями від напоїв і шматки їжі. Рот жінки відкрився і показав гнилі зуби.

— Тобі треба піти до лікарні, Ебене, — сказала Роза.

Чоловік Аурнії знизав плечима:

— Ти що, не бачиш, який я засмучений?

— Піди до неї, поки ти ще можеш. Поки вона ще жива.

— Про кого це вона говорить, дорогенький? — спитала жінка, смикаючи Ебена за рукав, і Розу мало не знудило від жахливого смороду гнилих зубів.

— Про мою жінку, — буркнув Ебен.

— Ти не казав мені, що одружений.

— То кажу тепер, — він зробив ковток рому.

— Як ти можеш бути таким безсердечним? — обурилася Роза. — Ти не бачив її сім днів. Не прийшов навіть побачити свою доньку!

— Я вже переписав права на неї. Хай жінки з сирітського притулку забирають її.

Приголомшена, Роза витріщилась на нього:

— Ти жартуєш?!

— То я ще маю піклуватися про ту байстрючку? Це єдина причина, чому я одружився з твоєю сестрою. Вона отримала дитину, я виконав свій обов’язок. Але вона не була цнотлива, ця твоя... — його пересмикнуло. — Вони знайдуть їй гарний дім.

— У неї є дім, у неї є родина. Якщо знадобиться, я сама виховуватиму її.

— Ти? — він розсміявся. — Ти п’ять хвилин тому зійшла з корабля, і все, що ти знаєш — це голка й нитка.

— Я знаю достатньо, щоб доглянути власну плоть і кров, — Роза схопила його за руку. — Підводься. Ти підеш зі мною!

Він вирвав руку:

— Відчепися від мене!

— Підводься, покидьку! — обома руками вона потягнула його за руку, і він звівся на ноги. — Їй залишилися лічені години. Навіть якщо ти їй збрешеш, навіть якщо вона тебе не почує, ти скажеш, що любиш її!

Він відштовхнув її і стояв, погойдуючись, геть п’яний. У таверні повисла тиша, було чутно потріскування полум’я в каміні. Ебен роззирнувся і не побачив жодного схвального погляду. Вони всі чули розмову, і ніхто не підтримував його.

Чоловік розпрямився і голосно сказав:

— Не треба лаяти мене, як паскуду. Я йду, — він смикнув свою куртку, поправив комір. — Мені просто треба було допити.

Із високо піднятою головою він виходив з «Русалки», спіткнувся на порозі й ступив за двері. Роза пішла за ним надвір у пронизливий туман. Волога висіла в повітрі, наче крізь неї треба було проштовхуватися. Вони пройшли не більше десятка кроків, коли Ебен різко повернувся обличчям до неї.

Удар відкинув її назад. Роза притислась до якоїсь будівлі, підборіддя пульсувало, біль був такий жахливий, що