Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Це тобі за те, що так розмовляла зі мною перед людьми, — проричав чоловік. Він схопив Розу за руку і потягнув бруківкою у багнюку вузького провулку.

Ще один удар влучив у губи, і вона відчула присмак крові.

— А це за ті чотири місяці, коли я змушений був тебе терпіти. Ти завжди ставала на її бік, ви об’єднувалися проти мене, ви обидві... Мої перспективи змарновано, усе через її вагітність. Гадаєш, вона не благала мене про це? О, ні! Твоя свята сестриця жадала цього. Вона не соромилася показувати мені свої принади. Але товар був несвіжим.

Він смикнув її вгору і, поставивши на ноги, притиснув до стіни.

— Тож не треба зі мною гратися в невинність. Я знаю, яка брудна у вас сімейка. Я знаю, чого ти хочеш. Те саме, чого хотіла твоя сестра.

Він насунувся на дівчину, вдавивши її в цеглу. Його рот охопив її губи, запах крові змішався із запахом рому. Роза була настільки приголомшена ударами, що не могла зібратися з силами і відштовхнуги Ебена. Відчула, що він стискає її сідниці, його рука обмацує її груди. Він задрав верхню спідницю, ковзнув під нижню, розірвав тканину панчох, щоб дістатися оголеної шкіри. Коли вона відчула дотик чоловіка до голого стегна, терпець дівчини урвався.

Як ти смієш!

Її кулак врізався у його підборіддя, вона почула, як хруснула щелепа і клацнули, зімкнувшись, зуби. Ебен скрикнув і відхитнувся назад, затискаючи рот рукою.

— Мій язик! Я прикусив язик! — він поглянув на свою руку. — Я стікаю кров’ю!

Роза побігла. Вона мчала провулком, але Ебен кинувся за нею і схопив за волосся, шпильки розлетілися бруківкою. Дівчина викрутилась, але зачепилася за розірвану спідницю. Думки про його руку на її стегні, його дихання на її обличчі змусили Розу підхопитись на ноги. Задравши спідницю вище колін, дівчина кинулася в туман, у якому вже геть не орієнтувалася. Не знала, де вона і куди біжить. До ріки? До порту? Усе, що вона знала — це те, що туман був її маскуванням, її другом, і що глибше вона в нього зануриться, то безпечніше їй буде. Ебен був надто п’яний, щоб довго продовжувати переслідування, дезорієнтований у лабіринті вузьких вулиць. Нарешті звук його кроків почав віддалятися, а лайка — ущухати, аж доки єдиним, що чула Роза, не стали її власні кроки та пульс.

Вона звернула за ріг і зупинилася перепочити. Крізь шум свого дихання дівчина розчула гуркіт коліс екіпажа, що проїздив повз, але кроків чутно не було. Усвідомила, що опинилася на Кембриджській дорозі, і щоб потрапити до лікарні, їй доведеться йти назад.

Ебен це також розуміє і буде чекати на неї.

Роза нахилилась і відірвала шматок спідниці, який тягнувся по землі. Потім рушила на північ, тримаючись узбіч вулиць та алей і зупиняючись кожні кілька кроків, щоб прислухатися. Туман був такий густий, що вона могла бачити лише контури возів, які проїздили дорогою. Клацання кінських копит, здавалося, лунало з усіх боків — так туман викривлював луну.

Роза побігла за возом, який риссю сунув Блоссомською вулицею у напрямку лікарні. Якщо Ебен нападе, вона репетуватиме, доки не охрипне. Кучер, певна річ, зупиниться і прийде на допомогу.

Раптом віз звернув праворуч, геть від лікарні, й Роза залишилася на дорозі сама. Вона знала, що лікарня просто навпроти неї, на Норд Аллен, але не бачила її через туман. Ебен, найпевніше, чекав у засідці. Оглядаючи вулицю, вона відчувала загрозу, яка чатувала попереду, уява малювала образ Ебена, який чекає на її появу.

Дівчина повернула. Був ще один хід до будівлі, але треба буде подолати важку ділянку з мокрою травою на лікарняному вигоні біля заднього входу. Вона зупинилася на краю галявини. Її шлях був прихований туманом, але навіть крізь нього можна було розгледіти світло лікарняних вікон. Навряд чи він очікує, що вона продиратиметься темним полем. Звісно, адже він сам ніколи б не поліз туди, де багнюка забруднить черевики.

Роза побрела травою. Поле було мокре від дощу, і крижана вода просочилася в її черевики. Вогні лікарні періодично пробивалися крізь імлу, і їй доводилось зупинятися, щоб пересвідчитись у правильності напрямку. Ось вони з’явилися знову — треба повернути лівіше. У темряві вона відхилилася від курсу, але тепер рухалась у правильному напрямку. Тепер вогні були яскравішими, а туман — прозорішим. Роза човгала по багнюці вгору невеликим схилом перед будівлею. Її мокрі спідниці прилипали до ніг і сповільнювали дівчину, кожен крок вимагав зусиль. Незабаром вона вийшла з трави на бруківку, ледь тримаючись на закляклих від холоду ногах.

Замерзла і тремтяча, Роза почала здійматися сходами.

Раптом її черевик поїхав убік, ковзнувши по чомусь слизькому і чорному. Вона подивилась нагору і побачила темний водограй, що спадав сходами. Лише коли її погляд піднявся до верхів’я водоспаду, вона побачила жіноче тіло, що лежало на сходах, її спідниці були вивернуті назовні, одна рука витягнута, наче у привітанні Смерті.

Спочатку Роза чула лише стукіт свого серця та шум дихання. Потім до неї долинули кроки, і тінь ворухнулась над нею, наче загрозлива хмара, що поглинає місяць. Кров застигла в її жилах. Роза дивилася на жахливу істоту.

Це була Смерть власною персоною.

Роза втратила здатність говорити від смертельного страху, вона оступилася і мало не впала, ставши на нижню сходинку. Раптово істота кинулася на неї, чорний плащ розвивався, наче крила якогось монстра. Дівчина кинулася бігти, але побачила перед собою вкриту туманом галявину. Місце страти. Якщо побіжу туди, я точно помру.

Вона повернула праворуч і побігла вздовж будівлі. Роза чула, що монстр женеться за нею, його кроки лунали просто позаду.

Дівчина пірнула у провулок і опинилася на лікарняному подвір'ї. Вона побігла до найближчих дверей, але вони були замкнені. Стукаючи у них, Роза голосила про допомогу. Але ніхто не відчинив.

Я у пастці.

Позаду почувся брязкіт гравію по бруківці. Роза повернулася, щоб бодай побачити обличчя нападника. Але