Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Для чого вам бинтувати моє око?
– Якщо параліч суттєво прогресуватиме, – сказав я, – ви не зможете кліпати.
Коли в грецького філософа Анаксагора запитали, для чого, на його думку, він народився, він відповів: «Щоб дивитися на небо й на зірки». В епоху Відродження була поширеною ідея про те, що людство особливе, тому що наші обличчя повернуті догори.[31] Лінія росту волосся огортає й підкреслює безволосе людське обличчя, завдяки чому його вираз більш помітний на відстані, ніж у наших вкритих шерстяним покривом предків. Білок людського ока збільшився порівняно з іншими тваринами, щоб найменші зміни в погляді й розташуванні повіки були помітнішими для інших. Коли в нашому полі зору є обличчя, ми приділяємо їм більше уваги, ніж будь-яким іншим елементам видимого середовища. Описи облич належать до найліричніших і найвиразніших описів у літературі, починаючи від сонету Шекспіра «Як сорок зим твої посріблять скроні / Й глибокі зморшки ляжуть на чоло»[32] і закінчуючи описом обличчя персонажа Ієна Синклера: «Зім’яте, наче подушка від геморою, яку надто довго тримали у ванні».[33] Ураховуючи важливу роль облич у людському спілкуванні, параліч Белла не лише змушує почуватися ніяково, а й іноді соціально руйнівним.
Назва цього паралічу походить від Чарлза Белла, хірурга і анатома початку ХІХ століття, який відстежував маршрут сьомого нерва. Белл походив із відомої единбурзької сім’ї: його батько був священиком, двоє його братів стали професорами права, а ще один – Джон Белл – у той час був найзнаменитішим хірургом у місті. Чарлз ненавидів школу, але любив малювати, і його мати найняла приватного вчителя, який навчив хлопця наслідувати найкращих художників епохи класицизму і Відродження.[34]
1792 року, коли Чарлзові було вісімнадцять років, він став учнем свого брата Джона. Анатомічні ілюстрації, створені їхніми сучасниками, були здебільшого незграбними; Белл зневажливо відгукувався про кістки, намальовані наче кілки в плоті, і м’язи, схожі на ганчірки. Разом із Джоном Чарлз працював над ілюстраціями для нової «Системи проведення розтину»,[35] натхненний майстрами епохи Відродження, яких він навчився наслідувати.
Белл працював у Лондоні хірургом і художником-анатомом, коли 1809 року, у розпал наполеонівських війн, британська армія повернулась з іспанської Корунни з п’ятьма тисячами поранених. Він приїхав у Портсмут, щоб допомагати солдатам, і цілими днями ампутував кінцівки, діставав уламки й вирізав з ран відмерлі тканини. Коли Белл не проводив операції, він малював ескізи, і в його точних і холоднокровних нотатках трапляються зображення судом від правця, колотих ран живота і вогнепальних поранень рук, грудної клітки і мошонки.
Через шість років у Лондон надійшла звістка про битву при Ватерлоо, і Белл вирушив у Брюссель, щоб допомагати пораненим. «Неможливо передати вам людські страждання, які постійно розгортаються перед моїми очима», – писав він з Брюсселя. Ескізи, які він намалював у цей період, детальніші й складніші, так, ніби цей конфлікт вплинув на його емоційний стан.[36] Біля портретів солдатів вказано імена й надано складніші пояснення. Із сорока п’яти малюнків, які дійшли до нас, є два особливо примітні зображення облич; очевидно, Белл уважно оглянув цих людей, перевіряючи їх на пошкодження лицьового нерва. Такі поранення, як у них, впливають на здатність виражати емоції. На першому малюнку зображено солдата, крізь скроні якого пройшла мушкетна куля, розтрощивши очні западини й зруйнувавши тканину за переніссям. На іншому малюнку – чоловік із кульовим пораненням лівої щоки. Без належної хірургічної допомоги обидва поранення були б смертельними, і навіть у разі її надання чоловіки на все життя дістали б тавро потвор.
Я направив Емілі до отоларингологів, які підтвердили, що на цей момент єдиним доступним лікуванням є стероїдні пігулки. За тиждень параліч посилився, і вона почувалась більш невпевнено.
– Я дуже соромлюсь, – сказала Емілі, коли я зайшов перевірити її стан. Вона постійно торкалась пальцями обличчя і перекидала волосся наперед під час розмови. – Я не була на роботі, і ліве око увесь час плаче. Я ніби оплакую втрату обличчя.
Ще за два тижні подальшого погіршення не було, але й змін на краще теж – Емілі все ще не могла повернутися на роботу.
– Я б не витримала, – пояснила вона, – на мене б усі витріщалися.
На сьомий тиждень їй здалося, що тремтіння в кутку рота повернулось.
– Слина точно менше тече, – сказала Емілі, – але око і далі сльозиться.
– Потрібно почекати, – відповів я. – Майже всі з паралічем Белла повністю одужують.
Після трьох місяців здавалося, що процес одужання припинився, а на сьомий місяць ми дійшли до висновку, що покращення очікувати не варто. Емілі не повернулася на роботу й рідко виходила з будинку. Крім того, вона почала укладати волосся таким чином, щоб воно постійно закривало ліву сторону обличчя.
– Несила це терпіти, – пояснила вона мені, – моє обличчя лякає дітей.
– Я поговорю з пластичними хірургами, – сказав я. – Можливо, їм вдасться підтягнути ці слабші м’язи в ураженому боці обличчя; ви також згадали про ботокс – іноді його використовують для того, щоб розгладити здорову сторону.
– Тобто, щоб вилікувати параліч, вони паралізують моє обличчя?
Я не був упевнений щодо того, що їм вдасться вилікувати параліч Емілі, – важко змусити пошкоджений нерв знову запрацювати. Однак, якщо мова йде про зовнішній вигляд, у багатьох випадках найефективнішим лікуванням є часткова паралізація здорової сторони ботоксом.
– Так, – відповів я, – я знаю, що це звучить дивно, але таким чином вони зроблять ваше обличчя більш симетричним.
Белл прагнув зробити собі ім’я в хірургії – на той час його зображення нервової системи були найкращими у своєму роді, – але по-справжньому його захоплювало вдосконалення своїх малюнків. Задовго до битви при Ватерлоо, працюючи над ілюстраціями для «Системи проведення розтину», він почав багаторічне вивчення виразів обличчя – це було схоже на проект да Вінчі трьома століттями раніше. Його праця була згодом опублікована під назвою «Есе з анатомії виразу обличчя в живописі».[37] Протягом всього подальшого життя Белл працював над цією книгою й вдосконалював її, додаючи нові есе в міру набуття досвіду в хірургії і живописі. В останньому виданні наведено роздуми автора, навіяні багатоденним відпочинком в Італії. Під час поїздки його особливо вразило зображення облич на картинах да Вінчі. Леонардо був змушений ходити по вулицях в пошуках дивних і незвичайних облич для своїх картин. Беллові доводилось легше: потрібно було лише чекати у своїй клініці, поки прийдуть пацієнти.
Через тридцять років після смерті Чарлза Белла його твори настільки надихнули Чарлза
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят», після закриття браузера.