Читати книгу - "Tattoo кохання та coffee , Анна Харламова"

10 літ тому

Рендалл

   Я ДИВЛЮСЬ на Дакоту і досі чую слова своєї сестри “Її неможливо не любити - раджу спробувати”. Любіть собі кого хочете, а мене у всі ці милі, любовні штучки не втягуйте. Мені досить того, що я ледь її не поцілував. І це бажання було настільки великим, що я взагалі не знаю, як зупинився і як зміг її відпустити. Тіло Дакоти таке м'яке, шкіра під футболкою така гладенька та тепла… і я міг лише уявити, яка вона без усієї тієї одежі. Але, я мав її відпустити. Я мав триматись від неї подалі і від тих бажань, які вона в мені викликала. Це все недобре. В такі моменти я стаю беззахисним, немов немовля, і це дуже і дуже фігово. Не хочу бути беззахисним. Беззахисним розбивають серця. Перевірено. 

   І щоб не бути таким, яким розбивають серця - я підійшов до неї, нависнув над нею, і ми зустрілись поглядами.

   — Випробувальний термін, — я поцокав пальцем по годиннику на руці і з лукавою посмішкою, ще більше нахилився над нею. — Сьогодні у Міранди вихідний. Всі столики, всі замовлення твої - якщо хтось буде незадоволений - один день випробувального терміну - ти не пройшла. 

   Її обуренню не було меж, я це бачив. От-от і з її вух пішов би пар, а з рота піна, але - вона не дасть себе проковтнути, я бачив боротьбу в її очах, і це мене до біса збуджувало. Уявляю її думки - “Якщо хоче мене прожувати - то подавиться”. 

   — Ти… ти…

   — Хочеш обізвати боса?

   — Так, хочу. 

   — Випробувальний те-р-мі-н… — я знову поцокав по годиннику. — Мірандо - йди додому. 

   Міранда зупинилась на пів шляху до кухні і з шоком подивилась на мене, потім на Дакоту і знову на мене.

   — Не зрозуміла…

   — У тебе вихідний. Йди… проведи з сином час, — мовив я, відчуваючи на собі розгніваний погляд Дакоти.

   — Тоді Дакота буде одна… вона не впорається, — Міранда похитала головою. — Ні, я так не можу…

   — Тут бос - я. Якщо я сказав, що у тебе вихідний - шуруй, — стиснувши зуби, я дивився на неї поглядом, з яким зазвичай ніхто не хотів знайомитись.

   — Не піду.

   От чому не можна, щоб з тобою працювали ті, кого ти добре знаєш і в кого ти для сина хрещений батько. Я починав дуже злитись.

   — Мірандо - я тебе звільню.

   — Через те, що я хочу працювати? — вона засміялась, а потім підійшовши до мене, видихнула. — Припиняй поводитись, як козел. Ти не такий. 

   — Ти не знаєш, який я. 

   — Народ… — тихі слова Дакоти торкнулись простору між мною та Мірандою. — Народ… 

   Ми нарешті припинили зорову баталію з Мірандою і повернулись до Дакоти. 

   — Що?! — грубо запитав я.

   Дакота здригнулась і мені стало неприємно через те, що вона мене злякалась. Я мав бажання її торкнутись, перепросити, але я цього не зробив.

   — Гадаю, що не потрібно давати новий привід для пліток, — вона обвела кафе поглядом, і ми з Мірандою зробили те саме. — Я можу попрацювати одна, все добре Мірандо. Ти дійсно давно не проводила час з сином… йди. 

   — Нікуди я не піду! Якщо цей впертий баран хоче звільнити мене - вперед! Я розповім його хрещенику, що він звільнив його маму… і…

   — Мірандо.

   Я важко видихнув, стиснувши кулаки, і намагаючись виграти цю баталію, мав намір вигадати щось іще. 

   — Я пішла… у мене багато роботи, — з цими словами Міранда розвернулась і пішла до кухні.

   — Не хвилюйся - я і так звільнюсь, але знайди допомогу Міранді, — вона дивилась в мої очі, коли додала: — Ти мене не знаєш і не маєш права мене судити по якомусь досвіду, як я вже зрозуміла. І ще одне - йди ти в дупу Рендалле! Тебе так, здається звати?! 

   В її очах забриніли сльози і моє серце впало до шлунку з таким грохотом, що напевно я отримав виразку за дві секунди. Я хотів їй щось сказати, але що?.. Те, що мені хочеться, я вимовити не можу. 

   Я мовчав, а вона хотіла щось почути, але зрозумівши, що з мене нічого не витягнеш, - просто розвернулась і пішла до кухні. Через кілька секунд - я почув з кухні, що я козел, що я довбаний ідіот - це говорили Міранда та Джей. 

   Я з ними був згодний. 

*****

   Я ТРИ ГОДИНИ поспіль просидів в кабінеті. Гадаючи, що Дакота заспокоїлась і вже напевно забула все, що тут відбулося, тож я тихенько вийшов з кабінету і поспішив у своїх справах. Як все вирішу, повернусь сюди і запропоную їй підвезти її до дому. 

   Коли я вийшов на вулицю, сонце вже нахилилось, щоб трохи звільнити місце місяцю. Дощ давно перестав і тепер все довкола пахло свіжістю, мокрою землею та лісом. Я потер плечі і поспішив за будівлю, де стояла моя машина. Я міг проскочити через чорний вхід, але не хотів отримати пательнею по голові чи плювака в обличчя від Міранди. Тож, тепер я немов злодій прокрадаюсь на парковку позаду свого власного кафе. 

   Коли ціль була досягнута, я сів за кермо і виїхав на дорогу. Зараз я мав забрати своїх хлопців, дещо відремонтувати в Кейсі вдома і повернутись назад. Головне не згадувати біля Кейсі, як я сильно сьогодні налажав. 

   За десять хвилин я був на під'їзній доріжці біля будинку сестри. Вийшовши з машини, я чув, як мої друзяки гавкають крізь двері, радіючи мене бачити. Ну, хоч вони мене раді бачити… бо Дакота тепер мене ненавидить. Хоча… може ж таке бути, що в неї коротка пам'ять і вона забула про те, що я її образив?.. Таке ж може бути?..

   Видихнувши, я поспішив до дверей, і в ту саму мить Кейсі їх відчинила, і мої друзяки Лео та Луна накинулись на мене, ледь не збиваючи з ніг. Їхнє задоволене скиглення та гавкотіння викликали в мене широку усмішку. Ці двоє опинились в мене три роки тому, коли я проїжджав повз притулок. Я зайшов просто глянути і може допомогти фінансово, але… ці двоє на мене так дивились, що додому я вже їхав з новими друзями. 

   Це два лабрадора, добрі та життєрадісні собаки. Лео шоколадного відтінку, а Луна наче кава з молоком - темний беж. Ці двоє лагідні та обожнюють увагу, скільки не дай. Їхні блакитні очі - змусять почухати за вухом, навіть якщо спочатку це не входило в плани. Вони можуть розтопити серце будь-кого, і зараз я думаю лише про Дакоту. Мої друзяки повинні мені допомогти в цьому.