Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Я подивилася в кут і ввиділа там шось таке як голову з порохів. Очі в неї були закочені, а рот роззявлений, і в нім повно було гострезних зубів із порохів. Вона зачала підступати до ліжка, але повільно, а як знов перекотилася лицем догори, то очі дивилися просто на мене, і я ввиділа, шо то Майкл Донован, чоловік Віри. Але як лице було вид­но другий раз, то був мій чоловік. То був Джо Сент-Джордж зі злим оскалом на лиці, і він клацав рядами порохових зубів. Як лице з’явилося третій раз, то вже я не знала, чиє воно було, але воно було живе, було голодне і так і хтіло докотитися просто до мене, шоби мене з’їсти.

Я як проснулася та як дриґнулася, шо заледве сама не звалилася з ліжка до чортової матері. Був ранній ранок, перший промінь сонця світив на підлогу, як та стрічечка. Віра ше спала. Вона мені всю руку була заслинила, але перше я сили не мала навіть витерти то. Я лиш лежала, тряслася, вся впріла, заставляла себе повірити, шо я дійсно не сплю і всьо точно добре — так, знаєте, як ото після дуже страшного сну. І я другий раз ввиділа, шо на підлозі коло ліжка лежить та порохова голова з порожніми очима та довгими зубами з порохів. Отакий то був страшний кошмар. А далі вона пропала. Підлога і кути кімнати були чисті й порожні, як і все. Але відтогди я все думала, чи, може, вона наслала мені той сон, чи, може, я ввиділа троха того, шо видить вона, як кричить. Може, я взяла троха її страху та зробила своїм. Думаєте, таке буває в справжнім житті, чи то так лише в тих дешевих газетах, шо в продуктовім продаються? Не знаю… але знаю, шо той сон мене до сраки сполошив.

Ну, менше з тим. Досить буде сказати, шо ті крики на всю голову по неділях удень і серед ночі — то була третя її манера суки. Але однаково то було дуже сумно, страшне як. У глибині вся та її сучість була сумна, хоч то деколи не спиняло мене від того, шо хтілося викрутити їй макітру, як ту шпульку на веретені, і я думаю, шо всім би так хтілося, хіба крім якої Жанни, курва, д’Арк. Думаю собі, як С’юзі з Шоною вчули, як я в той день кричу, шо хочу її забити… чи коли інші люди то чули… чи як ми одна з другою кричали одна другій усякі злостиві речі… ну, певно вони думали, шо підберу я спідницю та як дам лиха закаблукам на її могилі, як вона нарешті віддасть Богу душу. І я так думаю, ви від декого то чули вчора та й нині, та’, Енді? Можеш не відповідати. Я й так усьо в тебе на лиці виджу. То звичне радіо. Та й я знаю, як то люди люблять поговорити. Вони говорили про мене й Віру, а про мене та Джо стілько перемов було, шо на цілий ярмарок би стало. Троха до того, як він умер, троха після. Тут, у такій закутині, певно, найцікавіше, шо людина може виробити, — то ні з того ні з сього вмерти, ви таке не примічали?

От ми й дойшли до Джо.

Я боялася, як до того дойде, і, певно, брехати тут нема смислу. Я вже вам сказала, шо вбила його, того з тим розібралися, але найтяжча частина всьо одно ше попереду: як… і чого… і коли то мало бути.

Я нині, Енді, багато про Джо думала — більше про нього, ніж про Віру, якшо чесно. Усе силувалася згадати щонайменш, чого я взагалі за нього пішла, і на початку я так і не змогла то зробити. Через якийсь час у мене з тим зачиналася паніка, як у Віри, коли їй здавалося, шо в неї в напірнику змія. А потому до мене дойшло, у чім проблема, — я ж шукала ту частину, де була любов, ніби я якась дурна мала дівка, шо їх Віра наймала в червні, а потому навіть не на середині літа звільняла, бо вони не могли вивчити правила. Я шукала ту частину, де любов, і її було страх як мало навіть ше в 1945-му, як мені було вісімнадцять, а йому дев’ятнадцять, і світ був новий.

Знаєте, єдине, шо мені прийшло в голову, поки я була там нині на сходах, морозила собі тухес і пробувала згадати ту частину, де була любов, — у нього було гарне чоло. Я сиділа коло нього в кабінеті самостійної роботи, як ми двоє були в школі — ше в часи Другої світової, — і я пам’ятаю його чоло, яке воно гладеньке було, без жодного прища. Було їх троха на щоках і підборідді, а на крилах носа мав він вугрі, але чоло в нього було гладесеньке, як вершки. Пам’ятаю, як хтіла його помацати… мріяла його помацати, чесно кажучи. Хтіла перевірити, чи дійсно воно таке гладеньке, як виглядає. І як він запросив мене на випускний останніх і передостанніх класів, я погодилася і могла торкнутися його чола, і воно було настілько ж гладеньке, наскілько й виглядало, і волосся в нього спадало назад такими гарними гладенькими хвильками. Як я гладила його волосся та рівне чоло в темноті, поки ансамбль у залі готелю «Самосет»[8] грав «Коктейль місячного сяйва»… Після того, як я пару годин просиділа на тих сраних благих сходах, уся промерзла, і от шось мені згадалося, то, як видите, шось там троха таки було, кінець кінцем. Звісно, шо не минуло дуже багато тижнів, як я вже мацала багацько більше, а не лиш його чоло, і отогди я й змилилася.

Так, але давайте відразу розберемося — я не хочу сказати, шо кінець кінцем ліпші роки свого життя стратила на того старого пияцюру лиш того, шо на сьомім уроці в кабінеті самостійної роботи, як сонце гарно падало, я його чоло собі вподобала. Та ніхера. Але хочу я сказати, шо то і є вся любов, яку я змогла нині пригадати, і мені аж зле від того. Сидіти нині коло Східного рогу, думати про ті старі часи… до сраки, як то тяжко було. Тогди я вперше ввиділа, шо, може, задешево себе продала, і, може, я так зробила, бо дешево — то найліпше, шо світило таким, як я. Я знаю, шо тогди був перший раз, як я посміла подумати, шо заслуговую більше любови, ніж Джо Сент-Джордж міг дати хоч комусь (крім себе хіба шо). Ви би могли й не подумати, шо така гостроязика сука, як я, вірить у якусь любов, але, якшо чесно, то, певно, єдине, у шо я дійсно вірю.

Але то мало стосувалося того, чого я за нього вийшла, — то я вам відразу маю сказати. У мене в череві вже шеститижнева дівочка була, як я сказала йому: так, беру,