Читати книгу - "Автохтони"

за ріг, у перше підворіття. Там вивіска є, одразу побачите. Це в тому будинку, де наречена-мрець. Або ні, де доктор-отруйник. Точно, де доктор-отруйник. Це, знаєте, один лікар давним-давно… по жіночих справах. І ось від нього пішла дружина. Втекла з його асистентом. І він тоді… зненавидів жінок, усе таке. І вирішив, що позводить увесь жіночий рід. Ну, тих, до кого вдавалося дотягнутися. І він нищечком труїв своїх пацієнток. Склав такі ліки, щоб вони діяли не одразу, щоб ніхто не міг запідозрити. Вони помирали, але в далечині від нього, хто на водах, хто вдома… І ось одного разу до нього прийшла прекрасна молода жінка…

– Далі зрозуміло. Він її встиг отруїти, але закохався. А зробити нічого було вже не можна, і тоді він сам отруївся цими ліками. Зізнався їй, вона його пробачила, і вони провели декілька щасливих тижнів, а потім померли одне в одного в обіймах.

– Ви знали!

– Ні, просто міські легенди всі склепані за однією й тією ж схемою. Трохи сексу, трохи страху. Трохи жорстокості. Трохи моралі. Й головне – щоб сумний кінець. Легенда, власне, танцює від фіналу.

– Кому потрібні легенди зі щасливим кінцем. – Дублер учорашнього бетмена прибрав меню. – Це вже не легенда, а дамський роман. Їм жерсть подавай, туристам. Катарсис за чужий рахунок, ось що їм потрібно.

На вулиці народу ще додалося, хоча здавалося, вже нема куди. Він йшов, оминаючи зустрічних, сочевична юшка приємно плюскотілася в шлунку. Гаряче, гостре, трішечки кисле – саме те в таку гидку погоду.

Дівчата, повиті плющем, стояли вже на кожному розі, порожні пластикові стаканчики гіркою громадилися на тацях, гудець знайшов брата-близнюка, немов у мексиканському серіалі, й тепер вони нашкварювали вдвох, але журливі скарги волинок губилися в галасі та сміху. Спритно маневруючи в натовпі, пройшов, трохи погойдуючись, велетень на цибах, за ним іще один, начебто інша порода істот, співіснуючих із людьми, цілком, зрештою, мирно. Поки що мирно.

Підворіття з’їло всі звуки й випило всі вогні. Вогкі склепіння, і далі, вже в колодязі двору, іржаві пожежні драбини, темні стіни, крихітний бузковий квадратик неба над головою. Під обшарпаним тиньком прозирав готичний шрифт старої вивіски. Напевно, залишили навмисно. Така фішка.

Крапля з карниза впала йому на повіко. Він зморгнув.

І побачив павутинку променів, що тягнулася з-за прочинених важких дверей. Під прокопченими балками низької стелі на столиках спливали воском свічки. Два столики були порожні, за третім два старих грали в шахи. Пахло кавою. Доброю кавою.

Портал, що відкрився там, де раніше була глуха стіна. Бродилка. Не стрілялка. Бродилка. Він що, перейшов на новий рівень? Непомітно для себе? Зробив щось правильно? Що саме?

– А, це ви?

Вейнбаум, здавалося, не здивувався. Зітхнув і змішав фігури шкарубкою долонею. Його опасистий і нерухомий партнер не відреагував, немов і сам був збільшеною шаховою фігурою.

– Не хотів вам заважати.

– Все одно в мене король під шахом. Отже я вас слухаю.

– У мене до вас пропозиція. Ділова. Давайте присядемо он там, у кутку, і поговоримо. Або, якщо хочете, я зачекаю. Замовлю кави.

Вейнбаум із кректанням підвівся і відсунув важкий стілець. Бейсболку Вейнбаум так і не зняв, і вуха під нею кумедно стовбурчилися.

– Посидь поки тут, Мареку. Я невдовзі повернуся.

Темна корцюбиста стільниця була в краплях застиглого воску.

– Хочете, я вгадаю мету вашого візиту? Ви маєте намір найняти мене як консультанта.

– Вражений вашим прозіром, містере Холмс. Але так, ви маєте рацію. З погодинною оплатою.

Він назвав суму.

– Влаштує?

– Цілком. Мені все одно нема чим зайнятися.

Консультант – це людина, яка погоджується робити за гроші те, що у вільний час із задоволенням робить безкоштовно.

– Ось і чудово. Ви знаєте місто. Знаєте людей. А я тут чужинець.

– Ну, це можна виправити. Ви, до речі, сьогодні де снідали?

– Яке це… У «Криниці». А що?

– Ні, нічого. А обідали?

– У Юзефа. Це важливо? Там, до речі, мені сказали, де вас знайти.

– Все вірно. Ми тут із Мареком граємо в шахи. І до нашого приходу мене вже чекає кава та ромова баба. Це дуже важливо – свіжа ромова баба.

Згасаюче життя, яке тримається смаком ромової баби, запахом кави, щоденними ритуалами, жорсткою координатною сіткою, накладеною на простір-час. Вейнбаум дивився на нього вицвілими очима, що сльозилися, і в нього виникло неприємне відчуття, що Вейнбаум – телепат. Вони тут усі телепати, чи що?

– А це справді будинок доктора-отруйника?

– У жодному разі, – суворо сказав Вейнбаум. – Це будинок, в якому закохані отруїлися ковбасою. Подвійне самогубство. Дуже ексцентрично. Непохитний тато дівчини був ковбасником, бачте. А будинок доктора-отруйника навпроти. Вам узагалі що потрібно?

– Я шукаю декого. Ні. Не так. Збираю відомості про деяких людей.

– Мертвих?

– Так. Мертвих.

– Тоді ви звернулися за адресою. Більша частина моїх друзів – мерці. Гадаю, ви були у Воробкевича?

– Я був у Воробкевича. В нього… з головою все в порядку?

– Ви можете абсолютно покластися на Воробкевича. Він ложку повз рота не пронесе.

– Але він постійно розмовляє сам із собою.

– Що ви! Ви все невірно зрозуміли.

Дівчина, пухкенька та свіжа, наче Ліотарова подавальниця шоколаду, налила з турки каву у крихітні філіжанки, поставила холодну воду в запотілих склянках.

– У Воробкевича, – Вейнбаум говорив, повільно кліпаючи, немов сонний птах, – повно недоліків. Він, власне, один суцільний недолік. Маленький, самолюбний, галасливий невдаха. Пройда та жмикрут. Пафосний нікчема. Але в нього є одна якість, що заслуговує на повагу. Він дуже кохає свою дружину.

– Кохав, ви хочете сказати.

– Кохає.

Вейнбаум акуратно підніс філіжанку до рота – не вадить йому в такому-то віці? Втім, у такому віці все вадить.

– Привіз її з Ленінграда, втім, вона говорила «з Пітера». Тоді в цьому був особливий шик. Адже ви з Пітера? Ну, ось. Бліда філологічна красуня, останній курс. Мала за розподілом їхати до якоїсь глушини. Вчителькою, аякже ж. Або – заміж. Заміжніх відпускали з вільним дипломом. А він там, у Пітері, мотався на якихось журналістських курсах. Дотепник. Живчик. Ну й присватався до неї. Все ж таки наше місто – не найгірший вибір. А в Пітері – що? Кімната в комуналці. Мама – вчителька, ніяких зв’язків, нічого. Вона погодилася. Приїхала сюди. Ну, ви знаєте цю породу. Тут здебільшого темноволосі, а вона – снігуронька чистої північної води. Здалеку видно. Ходила холодна, гордовита. Він з неї пилинки здмухував. До газети влаштував, до вечірки. Спочатку коректором, потім редактором. Варте заздрості місце, як на ті часи. Але – не прижилася тут.