Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Львів. Вишні. Дощі 📚 - Українською

Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Львів. Вишні. Дощі" автора Ганна Хома. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 45
Перейти на сторінку:
також антидепресанти. І… це невиліковно. Ось.

Віктор нахмурився, подивився на її руки, потім на неї, потім знову на її руки. Тоді взяв її долоні у свої. І нічого не сказав. Та й вона не потребувала слів.

Цього новорічного дня Леся написала вірш про весну. Вперше.

Красиво, ой як красиво!

Жайвір, мов бог, над нивами,

Плесо, як небо, — з хмарами.

Чимсь неповторне. Гарно.

Ніжно, як незбагненно ніжно,

Трави ростуть у вічність.

Знають, що скоро згинуть,

Але ростуть. Дивно.

Світло, й ночами — світло.

З квітки глянуло літо.

Сонячно так глянуло

І заховалось. Рано ще.

Щемко, солодко й щемко.

Світ ще не знає смерті.

Світ ще у щастя вірить.

Він ще такий наївний…

Тільки оте «Лесюню» далі різало їй слух, але це дрібниця, вона звикне…

…Інна востаннє глянула в дзеркало і взяла доньку на руки. Та від радості заверещала на весь голос. Треба було йти до мами. Не слід змушувати кавалера чекати довше, ніж годиться.

Зараз, через два роки, їй більше не хотілося сміятися.

Коли вона сказала Віктору, що чекає дитину, як же ж він налякався. Потупцював назад, замахав руками, округлив очі і заторохтів: «Це ти винна, я тут ні при чому, ти не можеш мене примусити…»

Інна знала його багато років, ще від студентських часів, коли вона, донька заможних батьків, щойно почавши жити окремо, прихистила вічно голодного студента журфаку у себе на квартирі.

Гадала, що тимчасово, а он на скільки років усе затягнулося.

Це він зараз змужнів, обріс жирком та репутацією борця з несправедливістю, а тоді часто плакався їй і просив грошей. Інколи віддавав, інколи — ні.

Як їй живеться з ним, отій іншій, непримітній тихоні, яка навіть вірші побоялася читати перед ним? Помітивши погляд, яким Віктор глянув на львівську поетесу тоді, біля Високого Замку, Інна одразу все зрозуміла. Він на багатьох так дивився, сонячно, лагідно, і вони танули під його поглядом, а вона гадала, що минеться, що нагуляється і повернеться, куди ж він без неї, яка одягає і годує його, пише йому резонансні статті і веде його сторінку у «Фейсбуку». І він повертався.

Тоді Інна сумнівалася, чи ночувати у суперниці вдома, чи ні, але цікавість взяла гору.

Що сказати: та ж замкнутість і зашореність, що й у власниці в голові. Спробувала розбурхати це стояче озеро, викликати хоча б якісь емоції, але, побачивши таблетки і мікстури, збилася з того наміру. Та й вірші їй сподобалися. Замкнуті люди часто дуже обдаровані…

Правда, в останню мить все-таки наважилася поговорити, остерегти її перед цим чоловіком, хто, як не колишня, знає все про вашого теперішнього. Але, мабуть, вибрала не той час і не той спосіб. Ідея з ножицями і стрижкою справді була не найкращою, хто ж винен, що вона любила вовтузитися з волоссям, своїм і чужим, могла зробити непогану зачіску, а за цим заняттям легко розговоритися і перейти на відвертість, можна було б розставити всі крапки над «і» та з’ясувати, хто є хто в цій історії.

Але щоб почути правду, треба відняти руки від вух, а Леся навіть не спробувала цього зробити. Хоча, можливо, їй краще не знати, недаремно вона так налякалася…

Інна читала їхню переписку майже півроку, а тоді не витримала і спитала його: «Як ти можеш їй стільки всього обіцяти, коли живеш зі мною?»

А він відповів їй в отій своїй елегантній чарівній манері, яка так багатьом подобалася: «Як казав Соломон, все так не буде…»

Останній випад суперниці вона практично проігнорувала. Було в тому гнівному листі щось про Бога і про кару, ота інша справді вважала, що її кохання особливе і неповторне, вона не підозрювала, що всіх, кого збирався ощасливити своїм коханням, Віктор називав у скорочено-пестливій манері, а коли захоплення минало, вертався до своєї Іннусі.

От і зараз він примчався до неї напередодні Нового року і заголосив, що ота інша його обманула, пообіцявши зустріти Новий рік із ним, а зараз навіть не відповідає на дзвінки, що всі жінки однакові, а що йому тепер робити, як йому за кілька годин до дванадцятої наново все спланувати…

Інна дивилася на нього і дивувалася. Невже це його вона няньчила стільки часу? Іронічно запропонувала, наперед знаючи, що він відповість:

— Святкуй зі мною.

— Ні, Іннусю, ну скільки можна одне і те ж, чоловікам хочеться новизни, хіба ти не знаєш? Але не переживай, у душі я весь твій.

Вона вже й не переживала. Сказала, що сама все підлаштувала, написавши їй про свою вагітність, а тепер повідомляє і йому. Таким переляканим вона його давно не бачила.

— Гаразд, збирайся, поїдемо до твоєї пасії заспокоювати. А вагітність я вигадала, не бійся. Їдемо, скажемо це їй… І не називай мене більше «Іннусю», бо вб’ю…

Вона здалася. Приз не вартував її старань. А коли того дня побачила очі своєї суперниці, заплакані, згорьовані, в яких поміж тим рожевіла надія, то змогла тільки істерично розсміятися.

Вона сама ніколи на нього не дивилася такими очима. Важко обожнювати героя-коханця, який і не герой зовсім. Він, напевно, тій іншій і про АТО щось наплів, як спробував наплести їй, але вона одразу обірвала його, ще на початку розповіді. Такі, як він, на війну не ходять. Хоча люблять на ній піаритися. На будь-якій гострій, актуальній темі. Щоб легше було кадрити дівчат.

— Ну Іннусю… тобто, Інночко, ну давай напишемо книжку про війну, ця ж тема зараз на піку популярності. Я переговорив з декількома людьми, дещо підчитаємо і забацаємо…

— Ні, Вікторе, цього я для тебе не зроблю, навіть не сподівайся…

І він образився. І на зло їй, мов підліток, який так ніколи і не виросте, демонстративно зателефонував тій іншій і почав городити щось про сни і рай, навіть не ховаючись від неї, а під кінець розмови видихнув своїм спокусливим баритоном: «Приїжджай», — і ефектно поклав трубку. Ох, які ж, напевно, бурхливі емоції він викликав на тому кінці електромагнітних хвиль!

А їй зробилося байдуже.

У той перший вечір нового року, коли вона поверталася зі Львова, залишивши коханого у суперниці, він зателефонував і в паніці зашепотів у трубку:

— Вона хвора, уявляєш? І вона нічого мені не сказала раніше, як так можна? Це якісь серйозні проблеми з судинами, я дивився, може дійти до хірургічного втручання, що вона

1 ... 13 14 15 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Вишні. Дощі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Львів. Вишні. Дощі"