Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Арнестія лише кивнула, але на її обличчі промайнув легкий вираз полегшення. Вона не звикла до такого доброго ставлення, і це було для неї водночас і дивним, і приємним.

— Може, ти голодна? — запитала Адалінда, ніби бажаючи відвернути увагу дівчинки від її внутрішніх переживань.

— Так, — знову коротко відповіла Арнестія, дивлячись на Адалінду своїми великими очима, в яких тепер з’явився ледь помітний блиск зацікавлення.

Адалінда засміялася, її сміх був теплим і заспокійливим.

— Тоді проходь за мною, — сказала вона, жестом запрошуючи дівчинку йти слідом.

Арнестія обережно рушила за нею. Її рухи були несміливими, але в них відчувалося бажання довіритися. Мербус, який до цього спостерігав за ними з певною обережністю, нарешті вирішив приєднатися, тихо ступаючи за своєю матір’ю і новою сестрою.

Кухня була затишною і теплою, з великим каміном, у якому палахкотіли дрова. На столі стояли глиняні миски, і повітря було наповнене приємним ароматом свіжого хліба та запашної юшки. Адалінда відкрила буфет, діставши з нього хліб і тарілки.

— Сідай, Арнестія, зараз усе буде, — сказала вона, рухаючись кухнею з такою впевненістю, яка буває лише в тих, хто щиро хоче подбати про інших.

Арнестія сіла за стіл, дивлячись, як Адалінда вправно накриває на стіл. Її очі повільно блукали кімнатою, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Мербус сів поруч, все ще трохи насторожений, але тепер у його погляді з’явилася цікавість.

— У нас тут завжди тепло і затишно, — сказала Адалінда, ставлячи перед Арнестією тарілку з паруючою юшкою. — Думаю, тобі сподобається.

Арнестія подякувала, тихо почавши їсти. Її серце, яке досі було наповнене тривогою, потроху почало розслаблятися. Вона відчувала, що це місце, можливо, стане для неї справжнім домом. 

Люціус ішов вулицею, зосереджений на своїй меті, коли його увагу привернув знайомий голос.

— Люціус! — голосно викрикнув Елей, і навіть у цьому вигуку можна було відчути захоплення.

Люціус зітхнув, злегка опустивши плечі, і пробурмотів собі під ніс:

— Тільки не він. — Йому здавалося, що цей юнак завжди знаходить привід заговорити з ним, навіть у найбільш невідповідні моменти.

Коли Елей підбіг ближче, Люціус спробував зберігати стриманість, але в його голосі відчувався легкий сарказм:

— Елей, мені іноді здається, що ти слідкуєш за мною.

Юнак засміявся, не звертаючи уваги на натяк:

— Та ні, сер. Просто я завжди знаходжу вас у цікавий момент. До речі, ви чули? Сьогодні архієпископ виступатиме! Він скликав усіх жителів.

Люціус спробував приховати своє зацікавлення, але в його погляді промайнув блиск тривоги. Він відповів сухо:

— Ні, не чув, але дякую, що сказав.

Він кивнув, намагаючись скоріше завершити розмову, і почав відходити. Проте Елей, здається, не помічав натяків:

— Бувайте, сер! — викрикнув хлопець йому вслід, сповнений щирого захоплення. Потім додав тихо, ніби звертаючись до самого себе: — Ех… Надіюся, колись я стану таким, як він.

Люціус тільки похитав головою, слухаючи це, але всередині відчув легке тепло. Попри свою серйозність, він розумів, наскільки важливо бути для когось прикладом.

Нарешті він дістався майстерні. Це було затишне місце з дерев'яним дахом, що прикривало широкий робочий стіл, завалений шматками свіжого дерева та різьбленими деталями. Майстер Аркел, уже в роках, але сповнений енергії, стояв за столом і вправно обробляв дошку.

— О, паладін Люціус! Чим можу допомогти? — привітав його старий майстер, витираючи руки ганчіркою.

— Мені потрібне ще одне ліжко. Для дівчинки, яка приєдналася до моєї родини, — відповів Люціус, стараючись не видавати своїх внутрішніх переживань. Його голос звучав стримано, але очі видавали м'якість.

Аркел посміхнувся, кивнувши.

— Тепер зрозуміло, чому сьогодні такий радісний день! Чудова новина. Я зроблю найкраще ліжко, яке тільки можу. Доставити вам прямо додому?

Люціус задумався на мить.

— Так, було б добре. Дякую, Аркеле. Тільки постарайся, щоб воно було міцним і затишним. Дівчинка... вона багато пережила.

Аркел уважно подивився на Люціуса, зрозумівши, що за словами паладіна стоїть щось більше, ніж просто прохання. Він коротко кивнув.

— Не турбуйтеся, сер. Я розумію. За годину все буде готово.

Люціус подякував і рушив назад до дому, але тепер його думки були зайняті іншими питаннями. Виступ архієпископа не давав йому спокою. Щось у цьому було тривожним, і він відчував, що цей день ще далеко не завершився.

Люціус повернувся додому, відкривши двері, почув звуки сміху та дзвін посуду. Він зупинився на порозі, затримавши подих. У кухні за столом сиділи Адалінда, Арнестія та Мербус. Вони радісно обідали, сміялися над жартом, який, здається, вигадала сама Арнестія. Її голос, колись наповнений страхом і болем, тепер був м'яким і теплим.

Адалінда, помітивши Люціуса, усміхнулася і махнула рукою:

— О, ти якраз вчасно, коханий! Ми тільки почали. Сідай до нас!

Мербус, побачивши батька, закричав:

— Тато, ти пропустив, як Арнестія розповіла, що вона колись побачила вовка і... виявляється, не злякалася! Уявляєш? Я б точно втік!

Арнестія засміялася, намагаючись пояснити:

— Ну, він просто не виглядав злим... більше як хтось, хто теж боїться.

Люціус відчув, як серце стиснулося від тепла, що огорнуло його. Ця сцена була настільки простою, але водночас такою глибокою. Він відчув, як важка ноша його минулого поступово зникає, замінюючись чимось новим, світлим.

— Можна і мені до вас? — запитав він із легкою усмішкою, хоча ця фраза була лише формальністю.

— Звісно, сідай! Ми залишили тобі шматок пирога, і ти маєш спробувати суп — він неймовірний! — сказала Адалінда, кивнувши в бік його місця за столом.

Люціус сів поруч із Арнестою, яка трохи сором'язливо усміхнулася йому, але в її очах уже не було колишнього страху. Це були очі дитини, яка нарешті відчула безпеку.