Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Що ж, тепер, коли я тут, давайте поділимося, хто чим займався сьогодні? — запропонував Люціус, наповнюючи свій келих водою.

Мербус не зміг стриматися:

— Я цілий день малював! І хочу, щоб ти подивився на мою нову картину, тато!

— А я допомагала Адалінді на кухні, — скромно додала Арнестія, але в її голосі було чутно гордість.

Люціус із задоволенням слухав їх, відчуваючи, як ця сімейна атмосфера заповнює кожен куточок його душі. Він нарешті зрозумів, що знайшов те, чого так довго шукав у цьому жорстокому світі: дім, де його люблять і чекають.

На вулиці гучно пролунав дзвін, що відлунював між будівлями, оголошуючи про початок виступу архієпископа. Люди почали зупинятися, прислухаючись, а потім, мов за командою, рушили до головної цитаделі.

— Сім'я, збираємося! — рішуче промовив Люціус, дивлячись на Адалінду, Арнестію і Мербуса.

Адалінда взяла Арнестію за руку, намагаючись заспокоїти дівчинку, яка трохи знітилася від такого натовпу. Мербус, як завжди енергійний, пішов попереду, але не відходив надто далеко, щоб бути в полі зору батьків.

Вийшовши на вулицю, Люціус відчув, як натовп почав наповнювати всі вулички, що вели до площі. Він озирнувся на Арнестію, яка трималася ближче до Адалінди. Дівчинка ніяково дивилася на людей навколо, ніби боючись стати центром їхньої уваги.

— Не хвилюйся, все добре, — сказав Люціус, взявши Арнестію за руку. Його теплий дотик додав їй впевненості.

Коли сім'я досягла площі, натовп уже зібрався перед головною цитаделлю. Люди стояли в напруженому очікуванні, вдивляючись у балкон, який височів над площею, прикрашений символами Священного Ордена.

І тут двері балкону повільно відчинилися, і з’явився молодий чоловік із білим, мов сніг, волоссям, яке контрастувало з його темним одягом. Його рухи були впевненими, але водночас сповненими легкої грації. Архієпископ Лоріан — на вигляд хлопець років двадцяти двох, але в його очах читалася мудрість століть.

Люціус зосередився на ньому, уважно спостерігаючи за кожним його рухом. Він знав, що Лоріан не звичайний чоловік: у його жилах текла ангельська кров, хоч і в невеликій кількості, яка дарувала йому не тільки вічну молодість, але й певну ауру надприродної влади.

— Ось він, той, хто керує нашим світом молитв і світла, — тихо прошепотів Люціус, більше для себе, ніж для когось із присутніх.

Лоріан оглянув натовп, і його очі, здавалося, знаходили кожного, хто стояв унизу. Він підняв руку, закликаючи до тиші. Натовп одразу затих, і всі погляди зосередилися на ньому. Архієпископ злегка посміхнувся, але в його виразі було більше серйозності, ніж теплоти.

— Браття і сестри, я зібрав вас тут, щоб говорити про майбутнє нашого світу, — почав він, і його голос був сильним, проте м’яким, немов обіймав кожного, хто його чув.

Адалінда злегка притиснула Арнестію до себе, ніби захищаючи її від невідомого. Люціус залишався непохитним, але його очі не відривалися від Лоріана. Його погляд був напруженим, ніби він намагався прочитати не лише слова архієпископа, а й думки, що стояли за ними.

Лоріан на мить замовк, його погляд зупинився на горизонті, немов він бачив те, що було за межами цього світу. Піднявши руку, він тихо, але чітко почав говорити:

— Мені приснився віщий сон. — Його голос звучав так, ніби він звертався не тільки до натовпу, а й до самого неба. — У цьому сні був маленький хлопчик. Від нього віяло смертю та розрухою. Його очі палали гнівом, а голос, сповнений злістю, лунав над світом, ненавидячи людство.

Люди у натовпі перешіптувалися, їхні обличчя застигли у напруженій тривозі. Арнестія міцніше вчепилася в руку Адалінди, її очі широко відкрилися від страху. Мербус, який зазвичай був веселим і жвавим, притих, ховаючись позаду матері.

Люціус зберігав спокійний вигляд, але його серце билося швидше. Він відчув, як хвилі напруги пробіглися по натовпу, і підозрював, що слова Лоріана означають набагато більше, ніж здавалося на перший погляд.

Лоріан продовжив, зробивши крок уперед, щоб його слова прозвучали ще переконливіше:

— Це був не просто сон. Це було попередження. Це початок чогось темного, чогось, що ми не можемо ігнорувати. Це знак того, що сили, які ми з такою важкістю стримували, пробуджуються. Нам усім потрібно бути готовими.

Його голос став ще сильнішим, наповнюючи площу незвичайною енергією.

— Я звертаюся до вас, мешканців цієї землі: наша віра, наша єдність і наша готовність до боротьби — це єдине, що зможе протистояти тому, що насувається. Вірте, моліться, будьте пильними, бо часи темряви вже майже настали.

Натовп застиг у тиші. Люди були приголомшені словами архієпископа, багато хто припідняли руки до неба або опустили голову в молитві. Люціус стояв непорушно, але всередині нього розгорілося відчуття тривоги.

— Той хлопчик… — подумки промайнуло у Люціуса, його думки мимоволі звернулися до Арнестії, яка так тривожно дивилася на Лоріана. Він легенько потиснув її руку, заспокоюючи, але всередині його охоплювали сумніви.

"Хто цей хлопчик, і чому він може стати тим, кого так бояться навіть архієпископи?" — подумав Люціус, відчуваючи, що цей день стане лише початком набагато більшої історії.