Читати книгу - "Забудь-річка"

Вона долила усім лікеру, не дуже апетитного на вигляд, але смачного та духмяного.

— Смішно, — сказала Катька. — Леон-кілер з двома кульками у руках. А може він і справді кілер? У нього там пістолет і фікус. І Улянка буде його Матильдою.

— А може він бомжує? — припустила Віка. — У бомжів завжди кульки з собою.

— Та наче ні. У нього навіть дружина є.

— Дружина? — Катька розчаровано витягла губи. — Значить не бути тобі Матильдою. Такий шанс…

— Це точно.

І тут телефон в Уляниній сумці заспівав «Лібертанго», що означало дзвоник від невідомого абонента. Вона знехотя простягнула руку і натисла кнопку:

— Альо?

— Пані Уляна? — запитав хрипкуватий чоловічий голос.

— Слухаю вас, — сухо по-адвокатському відповіла вона.

— Це Степан Шагута. Ми з вами познайомилися на дорозі біля Голованівська.

— Ви? — Улянин голос сам собою потеплішав, від чого подруги одразу замовкли і нашорошили вуха.

— Так, я. А як ви тоді доїхали?

— Дякую, добре, — Уляна махнула рукою в бік дівчат, що просто-таки поїдали її очима, і вийшла до передпокою.

Чоловік на тому кінці набрав повітря, немовби зважуючись на щось:

— Пробачте, ви казали, що ви юрист. Можу я з вами зустрітися? Бо мені треба консультація.

— Авжеж. Коли вам зручно.

— Наприм… Наприклад, завтра. Нічого, що субота?

— Звісно. Із задоволенням.

Він не зовсім орієнтувався в Києві, і тому місце обрала вона — у затишному ресторанчику на Подолі, бо вирішила, що ритуальна кава буде виглядати жлобством, якщо ідеться про людину, що врятувала тебе на нічній дорозі. А вечеря в ресторані — це вже зовсім інше, можна про справу поговорити. Поклала слухавку та повернулася до подруг, що досі мовчки сиділи за столиком.

— Із за-до-во-лен-ням? — зробивши великі очі, перепитала Катька.

— Та ну вас! Людині потрібна допомога. Хтось вміє колеса міняти, а хтось — закони читати.

— Ну, це інша справа, — удавано-серйозно покивала Катька. — Зовсім інша. Так, Вікусю?

Та теж кивнула з серйозним виглядом.

— Тільки… — Уляна запнулася. — Малу мою зможеш взяти завтра на вечір?

Дівчата по-змовницьки перезирнулися:

— Зможу, — погодилася Катька. — І навіть на ніч.

Невелика зала ресторану була практично повною, як і завжди суботнього вечора. Уляна роззирнулася у пошуках вільного столика і подумки вилаяла себе, що не зарезервувала місце заздалегідь. Оце ж правду кажуть: людину можна вивезти з села, але село з людини не вивести.

Метрдотель суворим голосом поцікавилася:

— На вас чекають?

Уляна, щоб приховати розгубленість, мовчки зміряла її зверхнім поглядом, коли раптом почула:

— Пані Уляна!

З-за столика у кутку підводився худорлявий на обличчя, але досить міцної статури чоловік у бежевому светрі із блакитним комірцем сорочки над ним. Він практично нічим не нагадував ту темну постать з колесом напереваги, яка стояла перед очима вже тиждень. І мабуть, Уляна ніколи б не впізнала його, якби не привітна посмішка на обличчі та голос — той самий хрипкий баритон, яким розмовляв рятівник на нічній дорозі.

— Добрий вечір! — вона знехтувала допомогою метрдотеля і самостійно просоталася поміж спин відвідувачів до кутка, де її візаві вже відсував стільця, щоб зручніше було сісти. Уляна поважала ґречність, особливо коли вона не переходила у запопадливість.

— Добрий вечір. Я — Степан Шагута. Навєрно, ви мене не впізнали. Тобто, мабуть, не впізнали.

— Чому ж? Впізнала, — збрехала Уляна, вмощуючись зручніше. — І дуже вам дякую за допомогу. Без вас я, мабуть, і досі б стирчала на дорозі під Голованівськом.

— Та ну, не стоіт, тобто не стоїть.

— Не варто, — підказала Уляна, сховавши посмішку у кутиках губ. — Якщо вам зручніше, говоріть російською. Я розумію.

Він щиро засміявся у відповідь, від чого на щоках утворилися трикутні западинки:

— Ви пробачте. Я дуже люблю українську, але рідко користуюся. У нас, моряків, якось більше англійська в ходу.

— Навіть на судні?

— Аякже! Зараз екіпажі, як футбольні клуби — збірна з усіх стран.

Молодий кругловидий офіціант у довгому фартуху матеріалізувався над столом.

— Готови заказивать?

— Не без того, — Степан взяв зі столу меню. — Принесіть нам для початку пляшку білого вина, — він подивився на Уляну. — Ви будете м’ясо чи рибу?

Проблемний зазвичай вибір страв за його тактовної допомоги завершився повним успіхом, і офіціант розчинився у гаморі зали.

— Терпіти не можу обирати, весь час здається, що замовила щось не те, — зізналася Уляна.

— А мені весь час здається, що я щось упустив.

У нього була цікава українська — деякі фрази вилітали одразу правильно, немовби завчені заздалегідь, а інші переривалися через брак слів.

— У нас в Сибіру… — повів він далі.

— То ви з Сибіру? — здивувалася Уляна.

— Західного, — уточнив він, немовби це було важливо. — Так от, у нас їсти треба багато, бо холод. Тому в дитинстві я був страшним проглотом.

— Західний Сибір… — на свій сором Уляна не уявляла де це, однак те, що там і справді холодно, сумнівів не викликало. — А звідки ж тоді знаєте українську?

— Від батьків, — співрозмовник поклав руки на стіл, і вона ще раз відзначила, які вони міцні та жилаві. — У мене батьки українці. І потім я учився в Херсоні.

— У Херсоні? — здивувалася вона.

— Так, у Херсоні. Після армії друг заманив.

Уляна звела брови:

— То виходить, що ми з вами земляки. Я родом з Очакова.

— З самого Очакова?! О! Так це знаменитий порт. Правду кажуть, що в хорошую погоду з Очакова видно Південний Хрест? — мабуть, це був жарт, бо він широко всміхнувся, але Уляниної освіти не вистачило на те, щоб оцінити гумор. — А ви, кстаті, знаєте, що давним-давно в центрі Херсона була крєпость, від якої зараз залишилися тільки ворота. І вони називаються Очаківськими.

Географічно-історичний екскурс перервав офіціант, який приніс замовлене біле вино.

— Пріятнава, — побажав він, знову розчиняючись.

— Ви не повірите, за цим «пріятнава» українських офіціантів можна узнати в любом порту.

— Це від «смачного», — пояснила Уляна.