Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

 Я відкрила очі й побачила жінку похилого віку, років шістдесяти.

- Ви хто? - випалила я. - Що ви тут робите?

- Я сусідка Лариси, - відповіла жінка в яскраво рожевому халаті, який сильно став разити мої очі. Дивно, було бачити бабусю в такому гламурному вбранні. Я б в свої-то роки навіть не дозволила собі таке носити. А вона на старості років зважилася на таке! Ото люди похилого віку пішли! Ну, зрозуміло - колишніх радощів життя вони позбавлені, от і намагаються таким чином хоч якось скрасити свої сірі будні!

- Почула голоси і заглянула в очко, - продовжила жінка. - А там - лікарі її на ношах несуть. Я хотіла запитати, що сталося, але коли відкрила всі замки, то на коридорі нікого вже не було. Бачу, двері її квартири відкриті. Я заглянула туди. А там - ви!

Я встала, закрила двері, і ми присіли в залі на дивані. Виклавши все, що сталося, я замовкла.

- Стривайте-но, Лариса Іванівна говорила, що цілу упаковку якихось таблеток проковтнула.

Я пішла на кухню. Упаковка лежала на столі. Взявши її, я пішла назад в зал. Сідаючи, я оглянула упаковку.

- Але тут нічого не написано! - здивувалася я.

Сусідка зацікавилася.

- Дайте-но сюди, - попросила вона, елегантно поправляючи рукою своє укладене волосся. «Напевно, бабулька цілий ранок робила укладку свого волосся, щоб воно виглядало, немов, з перукарні.

- А що тут мало бути написано? - запитала жінка, розглядаючи упаковку.

- Лариса Іванівна говорила, що якщо з'їсти дві капсули, то людина стане веселою і щасливою. Але вони їй не допомогли. Вона говорила, що її всю скололи. Ви про це щось знаєте?

- Так, звичайно, - відповіла сусідка. - Це ж я її колола. Вона, бідолашна, все ридала й ридала, не хотіла нікого слухати ...

- Так-так. Я розумію, - перебила я її. - І таблетки ці ви їй теж дали?

- Ні. Я це їй не давала. Це, напевно, медсестра.

- Медсестра? - здивувалася я. - Яка медсестра?

- Відразу після лікарні Ларочка пішла до себе, навіть не хотіла довго зі мною базікати, коли я її перестріла на сходах. Хотіла побути одна. Потім чую: двері у неї відкрилися. Думаю, куди це вона в такому стані йде. Глянула в очко, а там - молоденька дівчина в халаті медсестри. Така струнка! Фігурка - вищий клас ! Я ще подумала: «Адже я теж колись такою була». - Жінка важко зітхнула. - Добре бути молодою! Тільки тоді ми цього не цінуємо. А коли волосся сивіє, шкіра обвисає і тріскається, пізно про це шкодувати.

- То ви думаєте, ця медсестра їй їх дала? - запитала я, перебивши бабулечку, поки вона не вдарилася ще більше в спогади минулих років молодості.

- Так, напевно. Більше нікому. Антончик же її у лікарні. Бідолашний хлопчик! Така неприємність з ним сталася! Такий хороший юнак. Свою матір любить так само сильно, як і вона його. В усьому їй допомагає. Ночами не шляється, дівок додому не водить. Не палить, не п’є. Вранці бігом займається. Ідеальний син! Про такого кожна мати мріє. Ось у мене два телепні виросли. Ростила їх, годувала, вивчила, а потім вони фиркнули із гнізда і годі їх шукати!

- І що?

- І поїхали. Один до Києва, а інший - в Пітер. Там одружилися, дітей завели ...

- І що в цьому поганого? - здивувалася я. - Всі діти йдуть з дому. Таке життя!

- Так, ви, звичайно, маєте рацію, - погодилася з сумом сусідка. - Молодим жити, а старим очікувати, коли смерть за ними прийде. Таке життя!

- Скажіть, а ви знали, що у Антона були проблеми із навчанням через постійні прогули?

По виразу обличчя сусідки я зрозуміла, що вона про це чує вперше.

- А Лариса Іванівна? Ні? Я так і думала.

Ми ще трохи поговорили з жінкою про дітей, і я пішла, залишивши квартиру на неї. Цікаво, як це Антону вдалося приховати від матері його прогулювання пар?