Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

Настрій мій був на нулі. З мобільного я зателефонувала в лікарню. Там дізналася, що Лариса Іванівна Дзундза почуває себе добре. На питання: чи можна її побачити, була відповідь - ні, вона зараз спить. До ранку до неї не пустять. Ще я спитала чи можна навідати її сина? Жіночий голос повідомив, що той також зараз спить, і що краще на сьогодні відвідування до нього відкласти. Довелося змиритися і відкласти навідування хворого. Я сховала мобільний в рюкзак і попрямувала до метро. Мені дуже захотілося пити. Я побачила будку, що нагадувала мені ту, яку я бачила ще в чорно-білих фільмах старих радянських часів. Герой в щілину всовував монетку, ставив вимитий стаканчик всередину агрегату і з верхньої щілини витікав оплачений напій. Мама розповідала мені, що за часів її юності асортимент цих кіосків був дуже скупий, всього-то радянська людина могла собі дозволити мінералку або солодку водичку. На цьому їх різновид закінчувалася. Більше така величезна країна не могла нічого запропонувати своїм громадянам. Але ті не скаржилися, а навпаки страшно тішилися напою, отриманого з цієї дивної машини, коли їхня черга випробувати цей божественний нектар нарешті доходила до них. Адже черги до цієї диво техніки були довгими, немов в мавзолей. Я наблизилася до цього апарату. Вважаючи, що цей кіоск насправді обладнаний за всіма канонами сучасного прогресу, і звідти повинна викочуватися звичайна залізна баночка з водою, я проігнорувала інструкцію по експлуатації, яка була збоку цієї машини. Вирішивши, що я ще не зовсім мантелепа і без інструкції впораюся, швидко відвела очі в інший бік. Я знайшла щілину, сунула туди потрібну купюру і стала з величезною посмішкою очікувати на появу баночки з мінеральною водою. Але замість баночки з'явився пластмасовий стаканчик. Я страшенно розлютилася і викинула його в коробку, що стояла поруч з апаратом. У ній було повно таких же стаканчиків, забруднених різною сумішшю. Не встигла я докумекати, що до чого, як з апарату полилася моя мінералка.

- Ось і вгамувала спрагу! - буркнула я собі під ніс сердито. - Потрібно було-таки спочатку прочитати ту інструкцію. Але я, розумна, вирішила і так впоратися. - Ідіотка! Кретинка! - обзивала я саму себе. - Ну, хіба, я не мантелепа?! - запитала я у себе.

- Мантелепа, - почулося позаду моєї спини, - справжня мантелепа!

Я розвернулася і побачила чоловіка, років тридцяти, настільки красивого, що я в своєму житті ще таких не бачила. Він був одягнений, як кажуть, «з іголочки», надушений дорогими, чоловічими парфумами. Я навіть здивувалася, невже цей джентльмен мене обізвав мантелепою. Тому подивилася по сторонах у пошуках когось іншого, хто міг мене так нахабно обізвати, але поруч нікого більше не було.

- Це я тобі, тобі! - відкрив свій рот красунчик, і відразу його чоловічі чари припинили свою дію на мене.

Я секунду подумала, а потім роздратовано відповіла цьому кретинові:

- Ти що собі дозволяєш? Ми з тобою незнайомі, щоб ти так зі мною розмовляв? Думаєш, як у тебе черевики за тисячу доларів, штани - від Гучі чи Пуччі, то ти вже всіх обзивати можеш?

- Я тебе не обзивав, - відповів серйозно чоловік. - Я просто відповів на твоє запитання.

Настала тиша. Я міркувала над сказаним.

- Я з самого метро за тобою стежу, - продовжив той. - У тебе хода красива. Таку ще треба пошукати! Ось! А ... потім бачу, ти вже біля будки. Пити захотіла. Ти звідки приїхала? - запитав він несподівано.

- Нещодавно тут троє придурків сказали, що я з Тундри приїхала і там же в заметах свої валянки загубила.                                                   

Він спочатку кліпав своїми великими віями, не розуміючи, а потім розсміявся. Я не втрималася і розсміялася разом з ним.

- Ти що серйозно? - не вірив той. - З Тундри?

- Та ні, - сказала я. - Вони пожартували так через мій прикид. На вулиці ж більше тридцяти градусів. Люди ще трохи і голі ходити будуть, а я немов з Тундри, в костюмі гуляю, та ще в чорному. Розумієш?