Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Андрій

Я зрізав шлях через ліс, бо мені, бачте, життєво важливо не «світитися» перед поліцією. Не те щоб у мене були якісь невирішені питання з законом… але давай скажемо так: наше знайомство не надто дружнє.

Чудовий вікенд. Чисте повітря, спів пташок,  труп в чужій кухні. Саме про це я мріяв, коли їхав до батька. Де мої обіцяні шашлики й спокій? Хто вкрав мій заслужений відпочинок?! Ага, точно — Єва з її пригодами.

Я важко зітхнув і витяг телефон.

— Алло, Пашко, вгадай, кого сьогодні прикінчили?

— Надіюсь, не тебе, бо мені ліньки за тобою доглядати, — відгукнувся мій помічник.

— Бритого.

— Так, зачекай… Того Бритого?

— Ну не якогось там Бритого Васю з шиномонтажу, а саме того гнилуватого виродка, про якого ти подумав.

— Ну і хто це зробив? Хочу потиснути руку цій людині.

— Ось у цьому і проблема. Поки що вся вина лягла на одну тендітну дівчину, яка, скоріше за все, навіть рибу ножем чистити не вміє.

— Блін, ну це ж треба було так невдало вляпатись…

— Ага. Отже, дізнайся все, що можна, хто його останнім бачив, хто з ним сварився і хто нарешті зібрався звільнити світ від цієї непотреби.

— Зрозумів, бос, працюю.

Я вимкнув телефон і додав газу.

Отже, що ми маємо:  один небіжчик, одна дівчина, яка втрапила у лайно по самі вуха, і я — неофіційний благодійний фонд порятунку дуреп у біді.

Що мене бісить найбільше? Це що вся ця історія — не просто кримінальний бардак, а, здається, ще й якесь хитросплетене лайно, в якому кожен тягне ковдру на себе.

А Єва… Вона не просто донька Артура Залавського. Її батя — акула юридичного світу. І не проста акула, а така, що навіть найжирніші хижаки у цьому болоті бояться лишати в його акваріумі хоч шматок м’яса. Він витягав таких засранців, що інші адвокати навіть у підручниках їх не зустрічали. І, між іншим, колись врятував мою шкуру. Мене конкретно підставили і я міг би вже давно загриміти років на 20. А Залавський спокійно все розрулив.

Тому варіант «забити і зайнятись своїми справами» я навіть не розглядаю.

Ситуація з його донькою мене добряче напружує. Поки що не треба, щоб він знав про мою зацікавленість. Спочатку все тихо дізнаюся, а якщо що — втручусь. Він же законник, хоч і з нашими працює, але все в межах правил.

А от ті, з ким терся Олег, на закон забивали з розгону. Якщо там серйозна справа — будуть перти до кінця, без сентиментів. А мала тут ні до чого. Вона мені сподобалася. Жива така. Розумна. Не хотілося б, щоб опинилася між жерновами.

Заїхав на базу, загнав машину і відразу попрямував до Пашки.

— Є що для мене? — кинув замість привітання, потиснувши йому руку.

— Новини так собі, так що ти краще присядь, — відповів він.

— Я що, школяр, щоб від поганих новин падати? — гаркнув я.

— Та заспокойся ти, Гром! — Пашка закотив очі. — Ніби це я винен у всьому цьому лайні.

— Образився, чи що? — я вдав лагідний голос. — То, може, мені ще вибачитися перед тобою? Чи одразу квіти подарувати?

— Все, розійшовся, — фиркнув він. — Так будеш далі горланити, чи нарешті послухаєш?

— Викладай. — Я важко сів у крісло.

— Бритий працював за схемою: розводив людей на бабки й зникав. Менти його взяти не могли, надто гладко все було зроблено. Але недавно він раптово зав’язав. І не просто так. Хтось, назвемо його “Х”, підкинув його до одного антиквара. Дідок старий, за життя назбирав повні кишені коштовностей. Особливо камінців. А потім раптом узяв і помер.

— Випадково?

— Угу. Збіг. Як у детективах із третього ряду.

— Далі?

— Далі його онучка, яка жила за кордоном, заявила, що не вистачає п’ятнадцяти діамантів по півтора карата.

Я присвиснув.

— Вона звинуватила Олежку. Мовляв, останнім часом він крутився біля діда, бо тому було зле. Менти рили носом землю, але не знайшли нічого.

— То він узяв каміння чи ні? — мене вже починало ковбасити.

— Ну, цього вже ніхто не скаже. Але ходили чутки, що він шукав когось, хто зміг би тихо вивезти за кордон “дуже цінний товар”. Що саме — хрін його знає. І знайшов він перевізника чи ні — тепер теж питання, бо, сам розумієш, Олежка вже нічого не розповість.

— Що з ним сталося?

— Пограбування. Куля в груди, сейф порожній. Що було в сейфі — невідомо. Хатня робітниця згадала якогось мутного хлопця, якого зустріла днями на сходах. Тип начебто намагався сховати обличчя.

— Його вже знайшли, — скривився я, читаючи СМС від батька.

— Навіть так?

— Угу. До речі, ти пам’ятаєш, я тобі казав про доньку Залавського?

— Ага.

— Так от, її колишнього чоловіка і бачила прибиральниця.

— Він там просто мимо проходив?

— Майже. Йшов грабувати Олега.

— Ого. Веселенька у неї родина. А тесть уже в курсі?

— Поки ні, але скоро дізнається. Його доньку можуть звинуватити у вбивстві колишнього чоловіка, який саме ліз грабувати Олежку.

— Ніхера собі! — Пашка вирячив очі. — Подробиці будуть?

— Куди ж без них, — зітхнув я і переказав усе, що знав.

— Вмієш ти дівок вибирати! — заржав він.

— Зараз зовсім не смішно. Малу хтось намагається підставити. І я хочу зрозуміти, це через справу Бритого чи тут щось своє. Дівчинка дійсно класна, і я її батькові винен. Тому розберуся, чим зможу допомогти.

— Ну, якщо такі справи, значить, покопаємося.

— Тільки без зайвого шуму.

— Зрозумів тебе, бос! — Пашка віддав честь. — А ти зараз куди?

— Є пара місць, куди варто заскочити. Поговорю з хорошими людьми, може, підкинуть ідей, де шукати.

— Передавай привіт хорошим людям, — підморгнув він і посміхнувся.

Я похитав головою й покинув приміщення. У мене ще є час, поки Єву з татом допитують. Батько казав, що приїхав її брат. Значить, батьку дзвонити вона не наважилася. Але якщо брат такий же головастий, як і був, то поки що можна не хвилюватися. Тато обіцяв подзвонити, як усе закінчиться. А до того часу я постараюся накопати побільше інформації.