Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

— Ну, от і все. А тепер потисніть один одному руки. Ви добре бились. Он з того шмаркача й досі юшить, мов з недорізаного поросяти. Принесіть-но мені ключа від брами.

Я ще довго лежав на спині з величезним холодним ключем під потилицею, а Гевін сидів біля мене з сумним, замурзаним обличчям. Моя одежа зовсім промокла від крові, що її дорослі хлопці ніяк не могли спинити. Нарешті вони приклали мені до носа холодний компрес, посипаний сіллю, і це відразу ж помогло.

— Лежи спокійно і за двадцять хвилин усе буде гаразд.

Після цього хлопці пішли, а за ними розбрелись і всі мої однокласники, крім Гевіна, який продовжував сумно дивитися на мене. Я спробував усміхнутись, але компрес заважав.

— Не рухайся, — мовив Гевін лагідно. — Я не хотів битися головою, і це було підло з мого боку.

Я заперечливо похитав головою, і кров знову потекла з носа. Не звертаючи на це уваги, я посміхнувся й прошепотів: — Я теж дуже жалкую, що підбив тобі око. — Гевін обережно помацав гулю і посміхнувся до мене такою сонячною посмішкою, що серце моє заграло від радості.

Гевін легенько зняв з мене компрес і допоміг підвестись. Обнявшись, ми попрямували на Драмбак Род.

Мені й досі здавалось, що комета Галлея шугає в небі. Та скоро ми дійшли до будинку, де жив Гевін.

— Може, зайдеш умитися? Адже тобі не можна йти додому в такому вигляді.

Я, вагаючись, поплентався за ним до високих воріт, увінчаних двома шестигранними ліхтарями з гербами міста Лівенфорда на шибках (ознака резиденції пробста). Довга гравійова алея, обсаджена декоративними кущами, вела до красивої вілли, що знаходилась посеред великого і добре впорядкованого саду. Ми обійшли її і зупинились біля водяної колонки, навпроти конюшні. Та тільки-но ми почали хлюпатись, як у вікно виглянула гарненька покоївка в чорному платті з білим фартухом, і зараз же до нас вибігла молода жінка в коричньовій сукні.

— Хлоп'ятка! Що з вами? — Це була Джулія Блер — доросла сестра Гевіна, яка вела батькове хазяйство після того, як померла мати. Глянувши на мене, вона перестала допитуватись і повела в кімнату Гевіна. То була чудова кімната з фотографіями на стінах та безліччю цікавих речей — вудочок, паперових зміїв, дерев’яних і картонних домиків тощо. Тут вона звеліла мені скинути своє забруднене вбрання і зодягнути сірий шерстяний костюмчик Гевіна.

— Я добре знала твою матусю, Роберт, — лагідно звернулась вона до мене. — Чому ти досі не приходив гратися з Гевіном? — Вона обернулась, але Гевіна вже не було в кімнаті: він побіг на кухню лікувати своє підбите око. — Приходь до нас, адже ви вже потоваришували. — Джулія провела мене до парадних дверей, віддала пакунок з моєю одежею і, ніяково посміхаючись, сказала: — Візьми собі цей костюмчик Гевіна. Він уже виріс з нього. — Вона ще довго дивилася мені вслід, аж поки я зовсім не потонув у вечірній пітьмі.

Стомлений і розбитий, я повільно чвалав у напрямку Ломонд В’ю. В голові у мене гуділо, а кістки боліли так, неначе мене хтось ціпами помолотив. До того розкіш, яку я бачив у будинку Гевіна, зовсім пригнітила мене. І це пригнічення лишилося у мене на все життя, бо завжди потім я розглядав усі свої успіхи і невдачі, виходячи з цього дитячого уявлення про людське щастя. Можливо, якби дорослі хлопці не втрутились, все було б інакше...

Дідусь чекав на мене біля воріт.

Мовчанка. Він довго оглядав мене і нарешті спитав:

— Ну як, ти переміг?

— Ні, дідусю... Мені здається, що я потерпів поразку.

Не сказавши й слова, дід повів мене до своєї кімнати і посадив у крісло. Я розпочав:

— Дідусю! Я не боявся... навіть після того, як ми почали битися.

Поступово він випитав у мене все. І я був дуже здивований, коли він раптом гаряче потиснув мені руку і, схопивши пакунок з зеленим костюмчиком, шпурнув його в вогонь.

—  От ми і здихались його,— сказав він урочисто.

7

Довгими зимовими вечорами, коли за вікнами тріщав мороз і сердито завивав вітер, між бабкою та дідусем точилася невпинна боротьба, причиною якої були їх різні погляди на життя та нерівне становище в родині. Особливо жорстокі, хоч і мовчазні, бої виникали з-за мене, бо кожен з них хотів володіти мною неподільно.

Бабуня дуже розсердилася за звірячу розправу з зеленим костюмчиком і навіть всипала мені, а потім щоразу докоряла, раз у раз повторюючи, що я не повинен більше робити так, якщо хочу зоставатися «її хлопчиком». Вона почала ще більше слідкувати за моїм здоров’ям, і тільки я бувало кашляну, як вона відразу здіймала лемент, що у мене запалення легенів, і з ранку до вечора напувала мене різними ліками власного готування. Та, незважаючи на це, я почував себе досить щасливим.

Бійка поліпшила моє становище в Академії, хоч, можливо, не так сама бійка, як величезна річка крові, що витекла з мене в той день. Для всієї школи він став історичним днем, тому що після цього всі хлопчаки, описуючи ту чи іншу подію, незмінно добавляли: «Це сталося до або після того, як у Шеннона текла з носа кров». Ніхто більше мене не чіпав, бо, дякуючи Джулії Блер, я мав тепер досить пристойний вигляд у сірому костюмчику Гевіна. Навіть Берті Джемісон і його прихвосні почали загравати зі мною, бо  всі вони добре знали, що Гевін — мій друг.

Як я вже казав, Гевін завжди тримався осторонь — не тому, що він задавався високим становищем батька, а тому, що такий у нього був характер — лагідний і мрійний. Він був найспритніший у всіх хлоп’ячих забавах, але завжди грався без всякого захоплення, бо його ввесь час тягло до іншого: до цікавих книжок з біології, що стояли на полицях його чудової кімнати, та численних колекцій, що він їх назбирав, супроводжуючи батька на озеро Лох-Ломонд, де вони разом ловили рибу. На одній з фотографій був знятий сам Гевін з величезним лососем в руках, якого він спіймав, коли йому не було ще й дев’яти років.

Однак ці