Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

В п’ятницю, після нашої сутички, він зачекав на мене біля школи і, не кажучи жодного слова, лише тепло посміхнувшись, попрямував поряд зі мною по Хай-стріт. Це було величезною відрадою для мене після багатоденних блукань по закоулках. По дорозі ми зайшли на товарний склад його батька і з півгодини спостерігали, як Том Дрін, старший кучер, напував ліками слабого на круп коня. А коли ми проходили повз засіки з зерном та мукою, де метушилися численні робітники, нас раптом зупинив сам пробст.

— Я радий, що ви потоваришували, — сказав він з посмішкою олімпійського божества і дав нам по жмені солодкого гороху в стручках, що ми його прозвали «саранчею».

Коли поверталися додому, я сказав Гевіну, яке це щастя мати такого тата, як у нього; він зашарівся від задоволення, бо ці слова були йому дуже приємні. Біля мого дому він раптом глянув собі на черевики і сказав:

— Весною я знову піду за пташиними яєчками... на Уінтонські пагорби... якщо хочеш, підемо зі мною.

Я був на сьомому небі від радості і тому всю ніч не спав, мріючи про хвилюючі пригоди, що чекали на мене.

Та зачекаймо... Перш ніж перейти до розповіді про ці захоплюючі пригоди, я мушу описати своє знайомство з останнім представником родини Леккі.

Якось увечері, на початку січня, мама заглянула в поштову скриньку і так зраділа, наче одержала послання від самого архангела Гавриїла.

— Від Адама, — зойкнула вона. — Він приїздить у суботу о першій годині дня, заїде по дорозі в справах своєї фірми.

Мама неохоче передала лист батькові, котрий нетерпляче засовався в кріслі. А потім цей лист пішов по руках. Тільки дідусь, либонь, зовсім не цікавився ним, а Кейт чомусь одразу наморщила лоба і сиділа зовсім непорушно.

Я з захопленням слухав розповідь мами про видатні здібності Адама, у якого була «правильна голова», бо він ще в тринадцять років купив велосипеда і перепродав його з зиском аж в десять шилінгів! Через рік після цього він влаштувався дрібним клерком у конторі м-ра Мак-Келлара, але щодня після роботи збирав внески для «Страхової компанії Рока», і таким чином накопив трохи грошей, щоб в свої двадцять сім років посісти солідне становище в страховому ділі; зараз він репрезентує найбільші компанії міста Уінтона — «Каледонську» і «Рока». У нього своя власна контора, і щороку він заробляє не менше чотирьох тисяч фунтів! (У мами аж дух перехопило, бо це було значно більше того, що заробляв батько).

Вона з радістю показала мені Адамів подарунок: жовту золоту брошку, яка — це казав сам Адам — коштувала силу грошей.

В суботу, незадовго перед першою годиною, до нашого будинку під’їхав автомобіль. Хай читач не подумає, що Адамів! Але то був справдешній автомобіль — одна з перших моделей фірми «Аргайл», яскравочервоного кольору, з мідним радіатором, на якому прудко мчав уперед голубий аргайльський лев...

Увійшов Адам, самовдоволений, з посмішкою на вустах, в шикарному пальті з коричньовим хутром. Він велично поцілував маму, що з самого ранку поралась задля нього, енергійно потиснув руку батькові, а потім важно привітався з рештою. Був він брюнетом, середнього зросту і уже починав трохи повніти; його гладенько виголені щоки аж пашіли від швидкої їзди на морозі. Тільки-но він сів за стіл, мама подала йому біфштекс, цвітну капусту і картоплю (такої розкоші я досі ще не бачив). Уминаючи все це, Адам пояснив, що м-р Кей, один з компаньйонів нової автомобільної фірми «Аргайл», їхав до Александрії і підвіз його додому. Менш ніж за, дві години вони зробили цілих п’ятдесят миль. Він розповів також, що по дорозі уже встиг побувати у м-ра Мак-Келлара і поговорити з ним відносно деяких страхових справ. При цьому він чомусь грайливо підморгнув мені своїми маленькими, як у батька, світлокарими очима. Я аж зашарівся від захоплення.

За цей час мама встигла збігати у прихожу і оглянути шикарне пальто сина. Вернувшись звідти, вона ще з більшою улесливістю почала упадати коло нього.

— А тепер нам треба дещо обговорити, — сказав Адам, обірвавши свою розповідь та посміхнувшись до мами. — Страховий поліс старого, — пояснив він.

— Давай, Адаме, — стрепенувся батько, який ради такої нагоди, як приїзд сина, навіть не пішов сьогодні на службу. Батько підсів ближче до Адама і з нетерпінням та повагою вп’явся в нього очима.

— Строк поліса скоро кінчається, — збентежено доповів Адам. — Сімнадцятого лютого... Чотириста фунтів могла б отримати мама згідно з заповітом...

— Кругленька сума, — аж захлинувся батько.

— Атож, нічого собі, — кивнув Адам. — Але можна отримати ще більше...

Він таємничо посміхнувся і переможно глянув на оторопілого батька. — Якщо продовжити цей поліс, — додав він, — що мені дуже легко влаштувати. А коли старому стукне сімдесят п’ять років, або навіть в день його смерті нам виплатять шістсот фунтів.

— Шістсот фунтів! — скрикнув батько. — Але зараз ми не можемо займати цих грошей.

Адам знизав плечима. — Ну, звичайно. Та хвилюватись нам нема чого, адже страхове агентство «Рока» не менш надійне, ніж державний банк. Крім того така можливість не всякому випадає. Правда ж, мамо?

Мама здавалася дуже нещасною і весь час нервово смикала пальцями свій фартух. — Я вже не раз вам говорила... мені неприємно наживатися за рахунок рідного батька... у всякому разі не таким шляхом...

— О, перестань, мамо, — перебив Адам. — Ми ж уже давно з цим покінчили. Він винен тобі за житло та їжу, а, крім того, згадай саму історію цього поліса. Коли дід застрахувався багато років тому, це був нікчемний папірець з щомісячними п’ятишилінговими квитанціями; а після краху агентства «Кесла» він і зовсім не вартий був нічого. Добре, що я влаштувався в агентство «Рока» і переписав цей поліс з урахуванням усіх попередніх внесків. Треба дякувати за це містеру Мак-Келлару, який зробив мені особисту послугу.

Мати зітхнула і не сказала більше й слова.

— А за продовження