Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

— Гаразд. Я гратиму в твою гру.

Він провів пальцем по моїй щоці, змушуючи мене здригнутися.

— Розумне рішення, крихітко.

Я мовчки дивилася на нього, усвідомлюючи одну річ.

Він думає, що переміг. Але він ще не знає, з ким має справу.

— Ти маєш бути готова о восьмій. Вечірній прийом.

Голос Даміана був холодний, позбавлений емоцій. Він стояв у дверях моєї кімнати, схрестивши руки на грудях, і дивився на мене, ніби віддавав наказ своєму солдату.

— Який ще прийом? — я мимоволі стиснула пальці.

— Я представляю тебе як свою наречену.

У грудях ніби щось вибухнуло.

— Що?

Його погляд потемнів.

— Не змушуй мене повторюватися.

Я зробила крок назад, ніби його слова могли мене вдарити.

— Ти навіть не запитав, чи я хочу цього!

— Тому що це не має значення. — Його голос став ще нижчим, небезпечнішим. — Ти підеш. Одягнешся так, як я скажу. Усміхатимешся, коли потрібно. І якщо ти хоча б на мить принизиш мене перед цими людьми…

Він наблизився, нахилився до мого вуха.

— Ти пошкодуєш.

Я ледве стрималася, щоб не відступити.

— Це наказ?

Він повільно випростався, ніби роздумуючи.

— Назви це так, як хочеш. Головне—виконуй.

Я не відповіла. Не могла.

Він більше не гаяв часу—повернувся і вийшов, залишивши мене у кімнаті з вибуховою сумішшю гніву, відчаю і страху.

Зала була заповнена гостями—чоловіки в дорогих костюмах, жінки у вечірніх сукнях, сміх, легкий брязкіт келихів. Я йшла поруч із Даміаном, стискаючи кулаки, поки він впевнено вів мене вперед.

— Містере Морено! — хтось підняв келих. — І це ваша наречена?

— Так, це вона, — Даміан стискає мою руку, не даючи навіть подумати про спротив.

Гості оглядають мене з цікавістю, хтось кидає компліменти, хтось із заздрістю оцінює.

А я стою поруч із чоловіком, який заявив на мене права.

І думаю лише про одне – як вибратися з цієї пастки.