Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Ага, як же, мріяти не шкідливо. Краще й далі пташиними яйцями харчуватимуся.

Забралася на виступ скелі, на якому звикла спати, і сиджу спостерігаю.

— Нам час додому, — сказав Алекс. — Раз вона залізла на виступ, пора в дім. Вона не дурна, раз навчилася виживати вночі з урсами.

Як добре все чути, сприйняла слова Алекса як комплімент. Цікаво, кого вони готували. Через півгодини, як вони зайшли, почали з'являтися урси. Вони знову зібралися біля будинку і скреблися. Біля моєї скелі не було жодної. Напевно можна було й поспати. Але сон, як зазвичай, не йшов, я просто лежала і дивилася на зірки. Мені була цікава доля Тані й Марини, хоча фінал у них один — смерть.

— Або самі вбили, або урсам згодували, — сказала я вголос. — Ніколи не думала, що люди бувають настільки жорстокі.

Заснула з першим променем сонця, напевно просто відключилася. Прокинулася через кілька годин від того, що почула чоловічі голоси:

— Гей, дрібнота, їсти хочеш?

— Ні, — вру нахабно, і напевно мій живіт мене зараз видасть своїм бурчанням.

— Якщо захочеш, приходь, — я подивилася на того, хто говорить, імені вже не пам'ятаю.

— Я не самогубець, щоб до вас іти.

— Ми тебе вбивати не збираємося.

— Звичайно, так я вам і повірила. А куди ви Таню з Мариною поділися?

— Вони вночі втекли, ми тільки чули, як їх урси з'їли.

— Мабуть, вони вважали за краще таку смерть, ніж ваші знущання.

Я подивилася на співрозмовника, після мого висловлювання його обличчя перекосилося. Він спробував забратися на скелю до мене. Я навіть сіла і з цікавістю спостерігала за його незграбною спробою.

— Не боїшся впасти і що-небудь зламати? — ввічливо поцікавилася я.

— Ось ти зараза мала, доберуся до тебе, голову скручу.

— Угу, тільки спочатку ти собі шию зламаешь, упавши зі скелі.

— Максиме, відчепись від неї, а то справді що-небудь зламаєш собі, — сказав Пауло.

— Зламаєш собі ногу, і вони тебе урсам згодують, — вставила я коментар.

— Мала, поверни мій мисливський ніж, він належав моєму батькові, — сказав вимогливо Пауло.

— Твій батько напевно вже не один раз у могилі перевернувся через твої вчинки.

Пауло перекосило від злості. А я запитала:

— Кого готували вчора?

— А що, смачно пахло? — з усмішкою запитав він.

— Порівняно із сирими пташиними яйцями — так.

Чоловіки тільки посміхнулися задоволено.

— То йди до нас.

— Краще в урвище стрибну і на смерть розіб'юся, ніж із вами піду.

Підійшли інші чоловіки, так само дев'ять. Один із них сказав:

— Пора їжу ловити, пішли на полювання.

— А вона?

— Залиш, захоче прийде.

Напевно, він у них за головного. Шкода, я його імені не запам'ятала. Але він виглядав як якийсь професійний спортсмен.

— Але вона мій ніж забрала.

— А якого біса ти поліз до неї? Я ж сказав не чіпати її, вона нам не потрібна. Це ми їй потрібні.

— І навіщо ви мені здалися?

— Щоб із голоду не здохнути.

— Не вашими молитвами.

Я знову полізла вгору на скелю. Спочатку думала знайду ще гніздо. Але потім мене осінило. Вони пішли з притулку щонайменше на півгодини, отже, я можу зайти і що-небудь узяти. Почекала, поки вони відійдуть досить далеко, і швидко стала спускатися.

— Дякую, мамо, що відвела мене на гурток альпінізму.

З виступу, на якому спала, ще раз подивилася, де чоловіки і спустилася на землю. Побігла до будинку. Змогла відчинити двері. Входжу дуже обережно, раптом вони пастку поставили. Озирнулася, нічого підозріло не бачу. Знайшла невелику каструлю.

— Мій розмір, — і швидко засунула її в рюкзак. — Цікаво, звідки тут посуд?

Навіть знайшла залишки їжі й не посоромилася швидко поїсти. Прихопила із собою ще спальник і мотузку. Виглянула у вікно, вирішила, що у двері краще не виходити, вони мене помітять. Відкрила люк на дах, вилізла на нього, благо тут високі бортики, і мене за ними не видно, особливо якщо пригнуся. Тихо закрила люк і з великими труднощами запхала мотузку і спальник у рюкзак. Коли я почула, що вони зайшли в будинок, визирнула з даху і спустилася зі зворотного боку від входу. Притулилася до стіни.

— Ось зараза дрібна, вона залізла в будинок і похам'ячила, — сказав хтось із хлопців.

— А що ви хотіли, дівчинка голодна і нам ні на гріш не довіряє. Власне, і я б на її місці вчинив так само. Дивіться, що вона забрала.

— Маленьку каструлю і мій спальник.

— Ще мій моток із мотузкою.

— Розумна, побачила як ми готуємо, і сама захотіла.