Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

У Великому залі стояла приголомшена тиша, яку порушували лише окремі приглушені голоси. Усі ще намагалися переварити те, що щойно сталося. Але не леді Розалі, декан факультету любовних приворотів. 

— Так, пташенята мої, — її солодкий голос пролунав занадто різко, від чого деякі адепти навіть здригнулися, — вистава закінчена, повертайтеся до реальності. Сьогодні ніхто не оголошував офіційного вихідного, а тому всі — по аудиторіях.

Ніхто не ворухнувся.

Леді Розалі роздратовано клацнула пальцями, випускаючи в повітря легку рожеву хвилю магії.

— Невже всі раптом перетворилися на статуї? Я сказала — розійшлися! Якщо у когось ще залишилися сили на драматичні сцени, то, будь ласка, перенесіть це на перерву.

— Але… — слабким голосом почав хтось із адептів.

— Ніяких “але”, — відрізала вона. — Ректор вам чітко пояснив, що Академія працює далі, не дивлячись на нові зміни. У вас попереду цілий день занять, тож давайте, рухайтеся, перш ніж я застосую свої методи мотивації.

І судячи з лукавої усмішки, ніхто не хотів перевіряти, що саме це означає. Ми знали, що леді Розалі обожнювала все рожево-романтичне, тому її загроза дійсно була страшною, особливо для некромантів, які різко оживилися після слів викладачки любовних приворотів. 

Один за одним адепти, ніби прокинувшись від гіпнозу, почали рушати до виходу.

Я вийшла із заціпеніння й механічно направилася до виходу, відчуваючи, як кожен звук навколо здається приглушеним. Ноги несли мене вперед, а в голові досі лунав оксамитовий голос нового ректора. 

Люди навколо щось обговорювали, перешіптувалися, але я не могла зосередитися на їхніх словах. Лише уривки долітали до мене:

— Це ж справжній демон…

— Найсильніший маг…

— Що він тут робить?

— Пустинники? Це взагалі законно?

— Нам усім кінець…

Коридор здавався занадто вузьким і тьмяним після величного Великого залу. Я лише підняла голову, коли помітила знайомі обличчя біля колони — Амелія та Алек чекали мене, перехопивши між заняттями.

Амелія виглядала напруженою, її руки були схрещені на грудях, а очі блищали тривогою.

Алек, навпаки, спирався на стіну, як завжди розслаблено, хоча я помітила, що він теж більше серйозний, ніж зазвичай.

— Ну що, Селесто, — протягнув Алек, коли я підійшла, — тепер ти можеш офіційно сказати, що прикликала собі проблеми. І то не якісь там банальні, а найвищого демоничного ґатунку!

Я скептично вигнула брову.

— Так, вибач, що не зазначила в ритуалі: “Просимо з’явитися демона БЕЗ бажання захопити Академію”.

— Наступного разу будемо уважніші з дрібним шрифтом, — кивнув він, а потім, усміхнувшись, додав: — Але я не можу не запитати… Ти викликала демона бажань чи демона реформаторства?

— Дякую, Алек, саме цього сарказму мені зараз бракувало.

Амелія тільки закотила очі, а потім озвучила моє питання: 

— Хтось знає бодай щось про цих Пустинників? 

Алек різко посерйознішав. Він відштовхнувся від колони і потер підборіддя, ніби обдумуючи, з чого почати.

— Пустинники — це демони Безодні, — сказав він нарешті. — Вони реагують тільки на накази свого володаря. Безжальні, невидимі, нестримні… Вони не знають жалю. Не знають сумнівів. Їм все одно, кого знищувати, якщо їм це наказали.

Настала коротка тиша.

— Чудово, — прошепотіла Амелія. — Просто казково. Нам сюди ще не вистачало неконтрольованих убивць.

— Вони не неконтрольовані, — похмуро поправив її Алек. — Вони дуже добре контрольовані. І ось це найстрашніше. Лише один наказ Володаря і від тебе не лишається і сліду…— Алек задумався. — Пропоную лишній раз не випробувати ректора на міць. 

Мені стало не по собі.

— Вони… справді невидимі? — уточнила я.

— Більшість часу, так. Але є деякі способи… — Алек задумливо подивився вдалечінь, а потім раптово розсміявся і знову став своїм звичним веселим собою. — Але навіщо ризикувати? Краще просто не порушувати комендантську годину, і не доведеться перевіряти, чи є у Пустинників почуття гумору!

Амелія глянула на нього так, ніби він остаточно з’їхав з глузду.

— Ох, Алек… Ти, мабуть, єдина людина, яка може пожартувати про демонів-вбивць і при цьому залишитися задоволеним собою. 

— Дякую, дякую, — він зробив уклін, ніби перед уявною публікою. — Завжди радий бути джерелом позитиву у вашому похмурому магічному житті.
Я лише прикрила обличчя руками. Ну що ж… Новий ректор приніс у наше життя не лише страх, а й непотрібну потребу переглядати власний розклад, щоб не гуляти ночами. Для чого так кардинально змінювати наші життя?! 

— Ну, принаймні, — Алек зробив задумливий вираз обличчя, — у нас буде дуже цікаве навчання.

Я тільки втомлено зітхнула.

— Ох, Алек, я б хотіла розділити твоє невиправдане почуття оптимізму… Але зараз єдине, що мене хвилює — це як ми повернемо книгу від самого князя Тьми. 
Після цих слів ми замовкли.

Бо навіть у жартівливому тоні це звучало… надто жахливо реально.

Десь у темних коридорах Академії вже бродили невидимі демони, що чекали на тих, хто ризикне випробувати їхнє терпіння.

А ми… ми мали придумати план, як обдурити самого Райвена Даккаріона НоʼКсаріса. 

І дуже-дуже не хотіли зустрічатися з Пустинниками.

Ми ще трохи постояли, обмінявшись поглядами, повними мовчазного розуміння.

Алек першим зітхнув: 

— Гаразд, з цим розбиратимемося пізніше, а зараз треба гризти граніт науки. До вечора!

Я кивнула друзям і, розвернувшись, попрямувала у протилежний бік.

Мене чекало заняття з леді Розалі — деканом факультету любовних приворотів, викладачкою з ідеальними локонами, вічно червоними губами та критичним поглядом, що змушував навіть найсміливіших студентів почуватися комахами.

І на її заняття спізнюватися не можна було.

Піджак зрадницьки натирав плече, ноги самі переходили на швидкий крок, а думки все ще кружляли навколо нового ректора та Пустинників. 

Здається, в моєму житті починався справжній хаос.