Читати книгу - "Проклятий двір, IVO Андріх"

І на цьому все. Старий кадія дивився на валію. Безвусий, дрібний і згорблений чоловік, хирлявий і немічний, навіть буханець хліба не подужає з’їсти, а скільки зла заподіяти може. Завжди підозріливий і невдоволений, з двох можливостей завжди схильний до тої гіршої, а коли ось так, як зараз, чогось налякається, то робиться страшним. І кадії стало зрозуміло, що більше немає сенсу говорити з валією, який все одно вчинить так, як задумав; краще шукати інші шляхи допомогти юнакові.

І Чаміла відправили в Царгород під надійним, хоч і непомітним супроводом. (Це була єдина поступка, на яку погодився валія для кадії). А з ним і його книжки та рукописи, все опечатано. Щойно про це дізнавшись, кадія й інші приятелі вислали за ним свою людину, щоб у Царгороді пояснила всю справу й допомогла безневинному парубкові. Коли та людина прибула в Царгород, Чаміла вже віддали Латифу-ефенді, аби до слідства тримав його в ув’язненні.

Так виглядала історія Чаміла-ефенді, як її Хаїм міг знати й бачити, переказана тут коротко, без Хаїмових повторів, відступів і численних «Е? А!».

IV

Караджоз завжди гидував політичними в’язнями. Волів тягатися з сотнею дрібних і крупних кримінальників, ніж мати діло з одним політичним порушником. Він наїжачувався вже від самої згадки про них. Терпів їх біля себе як «пересильних», бо так мало бути, але ніколи не хотів ними займатися; обходив їх десятою дорогою, як зачумлених, і намагався всього, що було «політичним» чи під таким іменем потрапляло до нього, позбутися якнайшвидше. А з цим в’язнем, якого привезли із Смирни, все чудно: походить зі знатної турецької сім’ї, і скрині з книжками й рукописами привезли за ним, і не знати достеменно, божевільний він чи розумний. (А божевільні і все, що з ними пов’язано, наганяли на Караджоза забобонний страх і мимовільну огиду). Але не прийняти його він не міг. Так Чаміл потрапив в одну із загальних камер, де, як ми побачили, знайшов собі місце на перші два дні.

Уже наступного дня чоловік, висланий кадією зі Смирни, добився у вищої влади, щоб Чаміла відокремили й надали йому в Дворі окрему кімнату з пристойним утриманням, поки його не допитають і не з’ясують, у чому полягає суть справи. Так і зробили.

У наступні дні фра Петар обхóдив просторе подвір’я повільним кроком, ніби чогось шукав чи на когось очікував, і пильно окидав оком вікна й балкони навколишніх будівель. Час від часу до нього підходив Хаїм. Він уже покинув своє місце біля фра Петара і двох торговців й вибрав собі інше, ще відлюдніше. Причиною назвав протяг. Але вже через два-три дні довірливо зізнався фра Петару, що підозрює тих двох торговців як шпигунів. Фра Петар розсміявся й відкинув це припущення. При цьому він пильніше придивився до миршавого Хаїмового обличчя і вперше помітив на ньому дивакуватий і дивно зосереджений вираз, який можна побачити на лицях людей, що всередині себе провадять запеклу боротьбу зі своїми хибними думками й вигаданими страхами.

Через два дні Хаїм знову нахилив голову й, торкаючись своїм довгим, гоструватим носом до вуха фра Петара, шепотів про якогось іншого шпигуна й радив берегтися.

— Облиш це, Хаїме, й нікому такого не говори.

— Ви ж знаєте, що я це тільки вам кажу.

— Що ж, не говори нікому, в тому числі й мені. Про таке не говориться, — захищався фра Петар, для якого набридливе й велике довір’я Хаїма було неприємним.

Це повторилося кілька разів. Фра Петар уже й звик до цього. Він поплескував Хаїма по плечі й заспокоював, завжди намагаючись надати розмові жартівливого й несерйозного тону.

— Це який? Високий блондин, він? Хіба ж ти не бачиш, брате, що він весь час напівмертвий від страху і йому точно не до цього? Той чоловік невинний, як ягня, а ти без потреби лякаєшся й підозрюєш людей.

Хаїм заспокоювався на годинку-другу, але довго не витримував і знову підходив до фра Петара, запевняв, що вірить тільки йому, й продовжував одної й тої самої.

— Гаразд, він не той, за кого я помилково — скажімо «помилково» — його сприймав, добре, але є ще й інший, про якого ти й не підозрюєш. А хто це там? Той, що стоїть біля брами, дивиться перед себе і вдає, що нічого його не цікавить? Той, що виклично оглядає всіх з голови до п’ят? Той безневинний і на вигляд майже дурнуватий? Чи, може, це жоден із них, а взагалі якийсь ще десятий? І оскільки про жодного з них не знаєш, чи є він шпигуном, але також не можеш бути певним, що точно не є, то кожен з них може бути таким. Кожен.

— Заради бога, Хаїме, облиш ці дурниці, — каже фра Петар, втрачаючи терпіння.

— Ні, ні, ви, дорогий приятелю, добра людина, тому думаєте, що кожен добрий.

— Брате, думай про добре — й добро отримаєш у відповідь.

— Хе, добро! Добро? — шепоче Хаїм з недовірою і повільно відходить з похиленою головою й втупленим у землю поглядом.

А наступного дня він знову приходив, вже з самого ранку, ніби на сповідь. І навіть коли трохи звільнявся від свого страху, все ж не міг втримати спокою. У такі миті він своїм жвавим і чимось завжди роздратованим голосом говорив про скоєну йому кривду й завдану шкоду, про людей і звичаї в своєму місті. А фра Петар завжди використовував слушну нагоду, щоб спитати його щось про Чаміла-ефенді. Хаїм ніколи не барився з відповіддю. І про речі, про які він уже все розказав, міг говорити ще довго й розлого, з багатьма новими й вірогідними подробицями. Усе це фра Петар слухав уважно, дивлячись у миршаве Хаїмове лице й високе чоло. Шкіра на тому чолі була такою натягнутою й тонкою, що з-під неї виднілися всі, навіть найменші вигини і кістки черепа, а волосся, що дивними пасмами оперізувало це чоло, було хворобливо кучерявим і сухим, наче десь біля кореня палило його невидиме полум’я.

А коли після своїх балачок Хаїм відходив, згорблений і заклопотаний, фра Петар проводжав його довгим співчутливим поглядом.

Минуло два дні, але Чаміл не повертався й не давав про себе звістки. Хаїм, який, попри свої особисті муки, встигав також усе дізнаватися звідкись чи бодай здогадуватися, пояснював це тим, що юнака тепер допитують, а в цей час підозрюваного не випускають на подвір’я,