Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

У мене було багато думок, сподівань і страхів тоді коли мені нарешті вдалося усе розповісти Алісі. Звісно, у моїх мріях вона кинулася б до мене в обійми, і ми нарешті відкрили б наші справжні почуття. Смішно й наївно. І хоч як би я цього не хотів, головою я розумів: такого не буде. У найкращому випадку вона поставиться до моєї історії з розумінням. У гіршому – розізлиться і скаже, щоб я забирався геть. Хоча, мабуть, це не найгірше… Найгірше для мене – побачити в її очах байдужість. Абсолютну незацікавленість.

Те, з яким нетерпінням я чекав від неї звістки в суботу… важко описати словами. Я буквально приклеївся до телефону, скидав всі дзвінки – від кого б вони не були. Якщо коротко, я послав усіх лісом. Вони могли зачекати. А вона – ні. Аліса написала аж увечері, і я одночасно і зрадів, і ще більше злякався. Так, страх — саме він заполонив усю мою душу. Він стискав моє серце, коли я збирався на зустріч, підкидав у голову найгірші сценарії дорогою до неї, кидав у відчай, поки я чекав на свою дівчинку в кафе.”

Розмова пройшла непогано…

Мабуть.

Але моя Ромашка знову втекла від мене.

“Ні… я цього так не залишу. Я не дам тобі по-справжньому втекти від мене. Я заповню собою весь твій простір, щоб ти могла думати тільки про мене”, – саме так я вирішив, знову дивлячись їй услід. Я знав: буду боротися за неї, хай що б там було. Був готовий відступити лише в одному випадку – якщо я стану їй цілком байдужим. Але це ще треба було перевірити. Поки що… я не був певен на сто відсотків, чого саме хотіла моя Ромашка.

Я дав їй трохи часу на роздуми в неділю, і, якщо чесно, чудово розумів, що їй знадобиться ще кілька днів, аби прийняти якесь рішення. Та, звісно, я не збирався чекати. Адже в такому випадку, це рішення могло бути не на мою користь. Я мав з'ясувати, як вона до мене ставиться, а ще краще – зробити так, аби її почуття до мене з кожним днем розпалювалися все більше.

Саме тому з самого ранку в понеділок я вирішив зустріти її на роботі. Кілька людей, що прийшли перед нею, збентежено поглядали на мене, коли проходили повз, та я на них не зважав. У мене була ціль, і я збирався її досягти.

Коли двері ліфта нарешті відчинилися, і з’явилася вона – трохи змучена, невиспана, але така рідна, така своя – я зрозумів, що мої зусилля були виправдані.

– Алісо Миколаївно, – сказав я, простягаючи їй стаканчик. – Я взяв вам кави. Бажаєте?

Вона завмерла, дивлячись на мене так, ніби я щойно впав із Місяця. Переводила погляд із моєї руки на обличчя й назад. Я чудово розумів, наскільки їй незручно, наскільки вона хотіла втекти від мене, а можливо, навіть і накричати, але я не збирався відступати.

Врешті вона обережно взяла каву, подякувала і пішла. Я дивився їй услід, не відриваючи погляду, та цього разу усмішка не сходила з мого обличчя. Я домовився з Арсеном Михайловичем, аби він виділив мені місце у них в компанії, де я зміг би попрацювати кілька днів. Він радо погодився, і навіть без мого прохання дав мені стіл поруч з Алісою

“Здається, він про щось здогадується”.

Протягом дня я бачив, як вона намагається триматися. Кидала на мене швидкі, розгублені погляди, робила вигляд, що їй байдуже. Я намагався не нав’язуватися надто сильно. Просто весь час був поряд. Відчиняв двері, подав папірець, що впав зі столу, ручку, що закотилася кудись далеко. Дрібниці, якими хотів сказати: “Ти від мене не втечеш!”

Але, здається, їй це не дуже сподобалося.

Коли в обід вона схопила мене за руку й відвела в закуток, я ледь не розсміявся. Ця її рішучість… така щира, така сильна.

– Ромашко, – не втримався я, – може, не тут? Ми все-таки на роботі.

Вона стукнула мене по нозі, і в цю мить я зрозумів: ця жінка – не просто виклик. Вона – моя доля.

– Ай! За що?

– Ти сам не знаєш? – грізно поглянула на мене.

– Ні.

“Звісно, я знаю, але нізащо тобі не зізнаюся.”

– Перестань за мною ходити, – прошипіла вона мені в обличчя, наче розсерджена кішка. А мені на цей її випад лише захотілося її погладити і приласкати, та я стримався.

Я поглянув їй прямо в очі й сказав чесно:

– Не можу.

– Як це – не можеш? – розгубленість і злість змішалися воєдино.

І справді не міг. Бо кожного разу мені було фізично боляче знаходитися далеко від неї, без можливості поговорити, торкнутися. Мені здавалося, що я задихаюся. Я і справді не міг від неї відірватися, не після того, як знайшов після стількох років.

І так слово за словом, в якусь мить я зробив те, чого і сам від себе не очікував. Притиснув її до стіни, відчув її тепло під руками, побачив, як затремтіло її тіло, як збився її подих.

“Не байдужа... точно не байдужа... Просто боїться... Я допоможу подолати їй цей страх...”

Знову не стримався – поцілував у шию, а потім швидко відступив. Все ж для більшого було ще зарано, я не хотів її налякати, знаючи її любов до втеч, а ще ми були на роботі, про це теж не варто було забувати.

А її прохання більше так не робити... Як вона могла подумати, що це взагалі можливо? Звісно, я буду... буду її торкатися, буду зваблювати, спокушати... дражнити... Я просто не зможу втриматися. І хай не зараз, але це все буде.