Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

– Побачив, що хотів? То дай мені спокій до кінця дня! – і пішла геть. Швидко пішла. Ніби тікала з місця злочину. Просто більше нічого не придумала.

Але й тут мене спіткала невдача.

Клятий каблук… знайшов, де зламатися…

І, звісно, я полетіла прямо в його обійми. Ми застигли на кілька секунд, вдивляючись одне одному в очі. І я знову відчула його – цей шалений потяг… коли кінчики пальців ніби б’є струмом, а серце стукає так сильно, що здається, ось-ось вистрибне з грудей.

Та ледь помітна усмішка, що з’явилася на його обличчі, швидко мене привела до тями. Я обережно відштовхнула його, змусивши поставити мене на ноги, і, кульгаючи, відступила, намагаючись збільшити відстань між нами.

– Дякую, – сухо промовила я, перш ніж розвернутися й податися назад до свого робочого місця.

– Завжди, будь ласка. – В його голосі бриніла насмішка. – Можеш падати в мої обійми, коли тільки захочеш. І тобі зовсім не обов’язково для цього ламати підбори.

Внутрішньо я заричала, але виду не подала. Нехай не думає, що його слова настільки сильно на мене впливають. 

На щастя, це був час обіду, і нас ніхто не бачив – інакше плітки миттєво заполонили б усю компанію. А ще він таки прислухався до моїх слів і до кінця дня більше не показувався на очі.

А в якусь мить я помітила новеньку пару взуття, що чекала на мене під столом.

"І про це подумав... І як на нього сердитися?"