Читати книгу - "Осінь в Пекіні, Борис Віан"

— Мене звуть Анна, — сказав він. — Добрий день, пане.

— Тепер не час відвідувань, — зауважив інтерн, заходячи за професором у палату.

— Він увесь час спить, — сказав Анна. — Мені доведеться лишитися, поки він не прокинеться.

Жуйрук повернувся до інтерна.

— А з вами що?

— Та нічого, минеться. Руки в інтерна тремтіли, як дверні молотки, чорні кола на півобличчя обвели очі.

— Ви не спали?

— Ні... Це стілець...

— Так? Не ведеться з ним?

— Ну й вилупок!.. — сказав інтерн.

Стілець ворухнувся, заскрипів, і в палаті знову засмерділо. Розлючений інтерн зробив два кроки вперед, але Жуйрук поклав йому руку на плече.

— Заспокойтеся, — сказав він.

— Я більше не можу!.. Він наді мною знущається!

— Ви давали йому судно?

— Він не хоче ним користуватися! — залементував інтерн. — Лише скрипить, тріщить, має гарячку й знущається наді мною.

— Будьте коректним, — сказав Жуйрук. — Ми зараз ним займемося. А ви що? — продовжив він, звернувшись до Анни.

— Я б хотів поговорити з паном Онтом. Це з приводу мого контракту.

— Можете мені не розповідати. Я все одно не в курсі.

— Хіба пан Онт не робив вам жодних пропозицій?

— Пан Онт такий балакучий, що я даю йому снодійне, аби він спав з ранку до ночі.

— Перепрошую, — втрутився інтерн, — але це я даю йому снодійне.

— Нехай так, — погодився Жуйрук. — Ви даєте. якщо вам на тому важить.

— Я в курсі його пропозицій, — сказав Анна. — Можу вам їх переповісти.

Жуйрук поглянув на інтерна й зробив йому знак. Той став порпатися в кишені й причаївся в Анни за спиною.

— Справді? Дуже цікаво, — сказав Жуйрук. — Розповідайте!

Інтерн витягнув з кишені величезний шприц і повністю всадив

голку Анні в біцепс. Той намагався відбитися, але майже відразу заснув.

— Куди його покласти? — запитав інтерн, оскільки Анну було важко тримати.

— Викручуйтеся самі, — відповів Жуйрук. — Мені пора на обхід. Онт скоро прокинеться.

Інтерн розвів руки, і Анна ковзнув на підлогу.

— Я можу покласти його на ліжко замість стільця... — запропонував він.

Стілець відповів серією глузливих вибухів.

— Дайте стільцеві спокій, — сказав Жуйрук. — Якщо ви не припините діймати.

— Добре, — відгукнувся інтерн, — ну то я його тут лишаю.

— Як хочете.

Обсмикнувши свій білий халат, професор вийшов м’якою безшумною ходою і зник у полакованому коридорі. Залишившись сам, інтерн повільно наблизився до стільця й кинув на нього поглядом, з якого точилася злість. Він був таким втомленим, що його повіки раз по раз опускалися. Зайшла медсестра.

— Ви давали йому судно? — запитав інтерн.

— Так, — відповіла медсестра.

— І?

— І в нього глисти — оксіури деревні. А ще він одного разу сам підвівся. Він ходить інохіддю. Страшно дивитися. Це мене шокувало.

— Зараз я його огляну, — сказав інтерн. — Дайте мені чисте простирадло.

— Прошу, — відгукнулася медсестра.

У нього навіть не було сил засунути їй руку між ніг, хоча вона розкрила, як завжди, свій халат. Розчарована медсестра дала йому рушник і пішла геть, грюкаючи емальованими посудинами. Інтерн сів на ліжко й відкинув стільцеву ковдру. Він силкувався не дихати, бо стілець скрипів від душі.

8

Коли Жуйрук повернувся з обходу, інтерн спав поперек Анни біля підніжжя Корнеліусового ліжка. Зауваживши щось незвичне на сусідньому ліжку, професор спритно відкинув ковдру. Стілець епохи Людовіка XV лежав з туго натягнутими ніжками. Він постарів на двадцять років. А ще був холодним, інертним і вже епохи Людовіка XVI. Криві лінії його напруженої прямої спинки свідчили, якою болісною мала бути його передсмертна агонія. Професор помітив блакитно-білий відтінок деревини. Обернувшись, він ударив інтерна ногою по голові, але той навіть не поворухнувся. Він хропів. Професор опустився біля нього на коліна і став його трусити.

— Що тут у нас? Ви що, спите?.. Що ви зробили?..

Інтерн завовтузився і розплющив жилаве око.

— Що тут у вас трапилося? — повторив Жуйрук.

— Уколовся... — пробелькотів інтерн. — Теж евіпан. Дуже сонний.

Він заплющив око під супровід носового хропіння. Жуйрук струснув його сильніше.

— А зі стільцем що?

Інтерн уповільнено гигикнув.

— Стрихнін.

— Негідник!.. — скрикнув Жуйрук. — Нічого не лишається, крім як поставити його на ніжки й поміняти оббивку.

Він підвівся з ображеним виразом обличчя. Інтерн спав солодким сном. Анна теж, і Корнеліус теж. Жуйрук позіхнув. Він обережно підняв стілець і поставив його біля ліжка. Стілець видав останній, м’який і мертвий скрип, і професор вмостився на нього. Його голова хиталася з боку на бік: щойно вона знайшла зручне положення, у двері постукали. Професор не почув, і, постукавши ще раз, Анжель зайшов до палати.

Жуйрук повернув до нього два скляні, позбавлені будь-якого виразу очні яблука.

— Ніколи він не зможе літати, — пробурмотів він.

— Що ви кажете? — ввічливо запитав Анжель.

Професорові було складно скинути дрімоту. Він доклав неймовірне зусилля в кілька кілограмів, щоб щось сказати.

— Ніколи «Пінґ-903» не матиме місця, щоб літати в цій країні. Повірте Жуйрукові!.. Надто багато дерев.

— А якщо ви поїдете з нами? — запропонував Анжель.

— З вами, це з ким?

— Зі мною, з Анною і з Рошель.

— Куди це?

— В Екзопотамію.

Завіса Морфея прочинилася над черепом професора, і сам бог сну кинув камінь йому на тім’ячко. Жуйрук цілком прокинувся.

— Господи Боже! Та це ж пустеля!..

— Так, — сказав Анжель.

— Це саме те, що мені потрібно.

— Отже, ви згодні?

— Згоден на що? — запитав професор, не розуміючи що до чого.

— Хіба пан Онт не робив вам пропозицій?

— Пан Онт мені мозок виїв, — сказав Жуйрук. — Ось уже вісім днів я колю йому евіпан, щоб він дав мені спокій.

— Але він лише хотів запропонувати вам пост головного лікаря табору в Екзопотамії.

— Якого табору? Коли?

— Табору залізниці, яку там саме будують. За місяць. Ми маємо їхати завтра, Анна, я і Рошель.

— Хто така Рошель?

— Подруга.

— Симпатична?

Жуйрук випрямився і підбадьорився.

— Так, симпатична, — відповів Анжель.