Читати книгу - "Правік та інші часи"

Час Міхала

Відколи побачив її, як бавилась у піску перед хатою, — Міся завжди була гарненька — він одразу ж полюбив її. Якраз пасувала до спустошеної місцинки в його душі. Він подарував їй кавовий млинок, якого привіз зі сходу воєнним трофеєм. Водночас із млинком віддав себе в руки маленької дівчинки, щоб почати все спочатку.

Дивився, як вона росте, як випадають у неї молочні зуби, а на їхньому місці з’являються нові — білі, завеликі як для дрібного личка. З насолодою приглядався до вечірнього розплітання коси і повільних сонних рухів гребеня. Місине волосся було спершу каштановим, а згодом стало темно-русявим і завжди мало червоні блискітки, мов кров чи вогонь. Міхал не дозволяв його стригти, навіть коли потім, під час хвороби, змокле від поту, воно прилипало до лоба й щік. Саме в такий момент лікар з Єшкотля сказав, що Міся може не вижити. Міхал просто зімлів, ізсунувся з крісла й упав на підлогу. Було зрозуміло: якщо Міся помре, то він також не житиме. Достоту так, буквально, без жодних сумнівів.

Міхал не знав, як виразити те, що відчуває. Йому здавалося, ніби той, хто любить, увесь час дає. Отож дарував Місі несподіванки, вишукував для неї в річці блискучі камінчики, вирізав свистульки з верби, робив видуті яйця, тулив птахів з паперу, купляв у Кельцах іграшки — робив те, що могло сподобатися маленькій дівчинці. Та, передовсім, залежало йому на речах великих, тривалих і разом з тим красивих, таких, з якими більше спілкується час, аніж людина. Ці речі мали затримати в часі його любов назавжди. І назавжди затримати в часі Місю. Завдяки їм їхня любов стала б вічною.

Якби Міхал був королем, то збудував би для Місі палац на горі, красивий і непорушний. Та Міхал був лише мельник, тож купляв Місі одежу, забавки і робив паперових птахів.

Міся мала найбільше сукенок серед усіх дітей в околиці. Вона була така красива, наче панянка з палацу. Мала справжніх ляльок, куплених у Кельцах, ляльок, котрі заплющували очі, а перевернуті горілиць, видавали звуки, що нагадували дитячий плач. Мала для них дерев’яний візочок, навіть два візки — один був зі старого капору. Мала двоповерховий будиночок для ляльок і кілька плюшевих ведмедиків. Хоч би куди їхав Міхал, завжди думав про Місю, завжди тужив за нею. Ніколи не підвищив на неї голосу.

— Дав би ти їй хоч раз по дупі, — бурчала Женовефа.

Сама думка про те, що він міг би вдарити це дрібне довірливе тільце, викликала в Міхала слабкість, ту саму, яка закінчилася колись утратою свідомости. Тому Міся часто тікала від розгніваної мами до батька. Ховалася, немов звірятко, в його запорошеному білим борошном піджаку. Міхал щораз нерухомів, захоплений її щирою довірливістю.

Коли вона пішла до школи, він щоденно надавав собі коротку перерву, щоб вийти з млина на міст і побачити, як Міся вертається. Дрібненька постать дівчинки з’являлася між тополями — цей вигляд повертав усе те, що Міхал утрачав з ранковим виходом Місі. Потім він переглядав її зошити, допомагав робити домашні завдання. Вчив її також російської та німецької мов. Проводив маленьку рученьку через усі літери абетки. Підстругував олівці.

Згодом, двадцять дев’ятого року, щось почало змінюватись. На світ з’явився вже Ізидор, змінився ритм життя. Міхал побачив якось обох, Місю та Женовефу, коли вони вішали на мотузках прання: обидві майже однакового зросту, в білих хустках, а на шворках — сорочки, ліфчики, інша білизна — лише одні трохи менші. На хвилину замислився, чиї ті менші, а коли второпав, то зніяковів, як молодий хлопець. Досі мініатюрність Місиної одежі його розчулювала. Зараз, коли дивився на мотузки з пранням, його охопила злість на те, що час біжить так швидко. Волів би цієї білизни не бачити.

У той самий час, може, трохи пізніше, якогось вечора, перед тим як заснути, Женовефа сказала йому сонним голосом, що Міся вже має місячні. Потім вона заснула, притулившись до нього, і зітхала крізь сон, мов стара жінка. Міхал не міг заснути. Лежав і дивився в темряву. Коли нарешті заснув, то йому наснилося щось дивне, далеке від реальности.

Привиділося, наче йде межею, а обабіч стоять чи то хліба, чи високі жовті трави. Травою бреде Колоска. В руці в неї серп, і вона жне колоски трави.

— Глянь, — каже до нього, — кривавлять.

Міхал нахиляється й справді бачить, як на зжатих стеблинах набрякають краплини крови. Здається йому, що це щось несправжнє й страшне. Відчуває страх. Хоче піти геть, а коли розвертається, то бачить у траві Місю. Вона лежить із заплющеними очима, на ній шкільна форма. Міхал знає, що вона померла від тифу.

— Міся жива, — каже Колоска. — Але це завжди так, що людина спершу помирає.

Вона схиляється над Місею й промовляє їй щось на вухо. Міся прокидається.

— Ходімо додому. — Міхал бере доньку за руку й намагається потягти за собою.

Та Міся ніби ще не опритомніла. Не дивиться на нього, але заперечує:

— Ні, тату, маю багато справ, їх треба владнати. Не піду.

Тоді Колоска киває пальцем на її губи.

— Дивись, вона не ворушить губами, коли говорить.

Міхал зрозумів у цьому сні, що Місі торкнувся якийсь різновид смерти, смерти неповної, але так само вражаючої, як і справжня.

Час Ізидора

Листопад двадцять восьмого року був дощовитим і вітряним. Таким був і той день, коли Женовефа почала народжувати свою другу дитину.

Тільки-но прибігла повитуха Куцмерка, Міхал повів Місю до Серафинів. Серафин поставив на стіл пляшку горілки, а за мить найшло й ще сусідів. Усі хотіли випити за нащадка Міхала Небеського.

У цей же час Куцмерка гріла воду й лаштувала простирадла. Женовефа, монотонно йойкаючи, міряла кроками кухню.

У цей же час на осінньому обрії Сатурн розлігся в сузір’ї Стрільця, наче крижана гора. Могутній Плутон, планета, котра допомагає перетинати всі кордони, засів у сузір’ї Рака. Цієї ночі він пригорнув до себе Марса й ніжного Місяця. Чутливі вуха янголів вихоплювали з гармонії восьми небес дзвякітливий звук, подібний до звуку філіжанки, що падає і розбивається на друзки.

У цей же час Колоска саме підмела хату й присіла в куточку на в’язці торішнього сіна. Почала народжувати. Тривало це кілька хвилин. Народила велике, красиве немовля. В хаті запахло дягелем.

У цей же час в Небеських, коли показалася голівка, з Женовефою почалися клопоти. Зомліла. Перелякана Куцмерка відчинила вікно і крикнула в темряву:

— Міхале!.. Міхале!.. Люди!..

Та сильний буревій