Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ненаписані романи 📚 - Українською

Читати книгу - "Ненаписані романи"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ненаписані романи" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 28
Перейти на сторінку:
немає, крім взводу автоматників, Сталін посміхнувся:

— Давайте-но ввечері поїдемо ближче до лінії фронту.

… Усю ніч розвідка шукала бодай один неспалений будинок приблизно за п’ятдесят кілометрів від передової; знайшли, хазяїв попередили, що приїде «генерал-майор Іванов, зупиниться на одну ніч, чи не могли б ви переночувати в сусідній землянці?»

Тут, у хаті, Сталін і провів нараду з чотирма комдивами, — ці донесуть до солдатів правду про те, що він, Верховний, був на передовій, але без розголосу, без тріскотні й пропагандистських штучок, а скромно, як і належить вести себе соратникові Леніна, продовжувачеві його великої справи.

Ящик вина привіз начальник його охорони Власик, він же й відкупорював пляшки, частуючи молодих генералів «сапераві» і «хванчкарою».

За обідом Сталін жартував, розпитував комдивів про їхні родини, розповів, як він із Свердловим та Каменєвим жив у засланні — хата була схожа на цю; генерали завмерли, почувши в устах Сталіна прізвище Каменєва, — він говорив про нього спокійно, як про живого й досі партійця, а не про шпигуна…

Попрощавшись з гостями, Сталін попросив Власика закрити пляшки корками: «Не люблю, коли вино видихається… В Грузії старанно стежать, щоб корки було добре пригнано, пора б і нам цього навчитись».

Уранці, як тільки почало світати, Сталін прокинувся, з явним задоволенням умився в дворі, сказав, що час повертатися до Москви, й спитав:

— Сєров, де господарі цього будинку?

— Вони ночували в сусідів, у землянці, товаришу Сталін…

— Ви хоч чимось їм подякували за це?

— Ні.

— Це погано, Сєров. Дуже погано… Людина, позбавлена почуття вдячності, бездуховна… Звичайно, особливо балувати селян не слід, але відзначити добре діло — треба… Подаруйте їм від генерала Іванова грошей…

— Слухаю, товаришу Сталін… Скільки?

— Сто карбованців, мабуть, це дуже багато, — задумливо відповів Сталін. — А от тридцять передайте їм від мене, — в хазяйстві знадобиться…

А тоді буханка хліба на базарі коштувала п’ятсот карбованців…

За нинішніми цінами цей подарунок селянській родині обійшовся б у тридцять копійок…

8

Після того як операція «Багратіон» закінчилася блискуче, Червона Армія вийшла до кордонів тридцять дев’ятого року. (Костянтин Симонов, коли я спитав, чому він не продовжив «Солдатами не народжуються», усміхнувся: «Я воював за визволення моєї Батьківщини. Все, що сталося потім, — новий цикл, з іншими героями й потаємними цілями, але писатиме його хтось інший».)

Сталін запросив на Близьку Дачу маршалів — вирішив влаштувати на їхню честь вечерю.

Коли всі з’їхалися, Сталін привітав гостей у холі, потиснув кожному руку; зупинившись перед Рокоссовським, задумався на мить, мовчки повернувся й вийшов; воєначальники перезирнулися; Жуков підбадьорливо кивнув: «Зараз повернеться».

Справді, Сталін скоро повернувся з букетом троянд, простяг їх Рокоссовському, глухо кашлянувши:

— Це за те, що йому більше за всіх вас перепало.

Розуміти цю фразу можна було двояко: або Сталін мав на увазі тягар боїв (хоча Жукову перепадало не менше), або ж натякнув про той час, коли маршала тягали на допити, вибиваючи показання про належність до «банди троцькістсько-бухарінських шпигунів та диверсантів».

Потім Сталін запросив маршалів на подвір’я, де стіл було накрито по-кавказьки, під смугастим тентом; димилися карські шашлики на вугіллі, смажилася молода козлятина, на старовинних сковорідках, привезених з Кавказу, шипів жовто-вершковий сулугуні.

Вино було з Тбілісі; пляшки запечатані особливим сургучем, це означало: «Перевірено, відповідає кондиції»; ЛСУК — Лікувально-санітарне управління Кремля — перевіряло все, що подавали на стіл Верховному; а втім, ще одна перевірка, негласна, контролювала висновок медиків. Був на столі й коньяк «Варціхе»; горілки стояло лише дві пляшки (Сталін її не пив, але знав, що Толбухін і Конєв коньяк не дуже полюбляють, нехай собі потішаться «білою»).

Вечеря вдалася на славу; гарний тост виголосив Берія; він знав, що цей тост подобається Сталіну, тому розігрував його в особах: «Якось юнак зайшов на старе кладовище в горах і був здивований, прочитавши написи на хрестах та могильних плитах: «Гіві Кварцхава, народився в дев’ятисотому році, помер в дев’ятсот п’ятнадцятому, жив тринадцять років»; «Ладо Гудіані, народився у вісімсот сорок п’ятому, помер в дев’ятсот двадцятому, жив сорок два дні»… Що це воно таке, думає юнак. Як же таке може бути?! А назустріч йому йшов сивобородий мудрець у білому вбранні з посохом. І звернувся до нього юнак: «Скажіть, шановний, чому такі дивні написи на хрестах?» — «Тому, сину мій, — пояснив мудрець, — що вік людей у цьому краї визначається ке роками, прожитими на землі, а годинами дружби!» То вип’ємо ж за дружбу наших маршалів, видатних воєначальників епохи геніального стратега наших перемог Сталіна!»

Розповів свій улюблений анекдот і Молотов: «Чоловік був у гостях, часто припадав до чарочки, а жінка, як і належить усім жінкам, стримувала свого чоловіка: не треба та не треба! Нарешті вона почала благати: «Ну хоч з’їж щось! Он, поглянь, яка гарна булочка!» Чоловік покірно з’їв булочку й зразу ж упав зі стільця, прошепотівши при цьому: «Це твоя булочка винна!»

… Потім танцював Будьонний.

Ох, як же він танцював у вісімнадцятому, коли збиралися вузьким колом; як ішов Ворошилов; який швидкоплинний час, як нестримно тече він, немов пісок крізь пальці…

… Сталій відчував, що вечір удався; рідкісний стан спокою розчулив його, він відкинувся на спинку крісла, трохи витягнув ногу і з примруженою доброзичливістю оглядав гостей: усі свої, ніякої затаєності, недомовленості; сталося те, чого він стільки років добивався: нарешті оточений гвардією, не хтось, а саме вони передадуть поколінням правду про те, що він, Сталін, скрутив шию гітлеризму; кінець- ділу вінець! Це ще треба буде подивитися, з чиєї вини стався сорок перший рік; не тепер, звичайно, тепер не можна заважати людям робити їхню справу, але настане час, і ми знайдемо істинних винуватців трагедії. Генерал Павлов — що? Сошка, дрібнота… Ворошилов недарма розповідав, як він знайшов його в Білорусії, у липні, на польовій дорозі, під дубом, — ноги на сонце виставив, онучі сушив на виду у всіх… «А я ж читав твої донесення, в яких ти проти мене виступав, Павлов, — сказав йому тоді Клим. — Ти ж сигналізував на мене, псевдонімом підписувався, хотів під монастир підвести, недобре…»

… Перед тим як уже треба було роз’їжджатися і коли всі проголосили тости за Верховного, Берія попросив слова; Сталін трохи здивувався: це не за звичаєм стола — просити вдруге тост, але все-таки вважав, що незручно відмовляти, військові можуть цього не зрозуміти, у них своє уявлення про тих, хто на вершині піраміди, немає сенсу це уявлення міняти…

— Товаришу Сталін, я пропоную висловити подяку вашим кухарям, охороні, всім, хто готував

1 ... 13 14 15 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненаписані романи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ненаписані романи"